Його донька. Рут пригадала, як кілька тижнів тому — коли ж це було? — Картер казав, що священикова дружина народила другу дівчинку. А була в них ще одна дівчинка, років трьох, з чистою, білою шкірою. Рут навіть не знала, як її звуть.
— Моя донька вмерла.
І він схопився на ноги і закричав, аж луна пішла лісом. Здавалося, він збожеволів.
— Вона мертва, а де ж ти був, господи, зі своєю добротою і милосердям? Вона мучилася від болю, а ти не полегшив її страждань, і вона вмерла! Чому ти вбив не мене, а її? О, моя дитина!..
Голос його урвався, і він мовчки втупився в небо, що проглядало синіми клаптями крізь завісу пожовклого листя. Рут із жахом чекала, що його спостигне кара, ударить блискавкою. Або впаде дерево. Або небо. Та нічого такого не сталося.
Дощ не вщухав, і Ратмен знову заплакав, затуливши обличчя руками.
— Прости мене, господи, — благав він. — О, господи, прости мене!
Тоді Рут підвелася, лагідно взяла його за руку — він не опирався — і повела до села. З похмурого неба лив і лив дощ, і вони змокли до рубця. Ратмен слухняно ішов за нею, плачучи, мов дитина. Рут знала, що повинна допомогти йому…
XIII
В домі було темно й тихо. Рут стояла біля Томаса Ратмена в темному передпокої, і краплі дощу стікали з її волосся на плечі, а з сукні — на підлогу. Вона тут ніколи раніше не була і взагалі майже не знала цих людей. Що ж їй тепер робити — іти додому чи лишитися тут? Здавалося, Ратмен її зовсім не помічає. Від дверей війнуло протягом. А десь нагорі чувся плач голодної дитини.
— Треба скинути мокрий одяг, — сказала Рут.
. Він обернувся і здивовано глянув на неї.
— А ваша дружина де — нагорі чи…
Вона затнулася, бо зрозуміла: він не чує, що вона каже, і не усвідомлює, ні де він є, ні що сталося.
Ратмен пройшов уперед, відчинив двері, потім зачинив їх за собою. Запала тиша, але й далі чувся плач дитини.
Це був великий старий будинок. Сходи покривав витертий килим. Бен казав їй, що священик — бідна людина, та все одно її вразила занедбаність і вбогість цієї оселі. Так ніби тут мешкали дуже старі люди, що позамикали половину порожніх кімнат, аби не платити служницям і за опалення.
Дитина плакала все голосніше, і Рут не витримала. Піднялася сходами й погукала місіс Ратмен. Відповіді не почула, навіть коли двічі постукала в двері, звідки долинав плач. Вона увійшла до кімнати.
Штори були напіврозсунені, а вікна так забризкані дощем, що якусь мить Рут нічого не могла роздивитися. Вона стояла і нервово стискала ручку дверей.
— Що там таке?
Місіс Ратмен лежала в ліжку, спершись ліктем на подушку, світле волосся було заплетене в коси, що спадали на плечі. Ще зовсім молода жінка, мабуть, не набагато старша за Рут, але в очах і скривленому роті застиг вираз страждання. І Рут пригадала, як хтось казав, ніби після народження другої дитини вона весь час нездужала. Тепер місіс Ратмен дивилася на Рут без подиву і особливої цікавості.
— Що там таке?
Дитяче ліжечко стояло поруч з великим і звідти чувся дедалі голосніший плач. Мати повернула голову і глянула туди, та не промовила до дитини ні слова, навіть не спробувала взяти її на руки.
Рут пройшла в глиб кімнати. Краще було б узагалі не приходити, бо чим вона може зарадити? Що подумає про неї ця жінка?
— Воно плаче. Весь час плаче. Нема вже сили терпіти цей плач.
— Може, йому щось дати? Або взяти на руки?
— Воно тільки й знає, що плакати. Айсобел — та не плакала. Майже ніколи не плакала. Навіть учора, коли була так тяжко хвора, і то зовсім не плакала. А тепер вона мертва і вже не заплаче ніколи. Вона померла, ви знаєте? Наша Айсобел померла.
— Так, я зустріла вашого чоловіка. Я гуляла в лісі, і він теж… був там. Він сказав мені. Я привела його додому.
— Ви вдова Бена Брайса.
— Так.
— Чого ви прийшли сюди?
— Та я… Я подумала, що містерові Ратмену краще повернутися додому. Надворі дощ. Він був такий схвильований і… я подумала, що зможу чимось допомогти.
— А чим ви можете допомогти?
— Нічим, — спокійно відповіла Рут.
— Отож-то й є, що нічим.
— Може…
— Що «може»?
— Може, я зварю їсти або догляну немовля. Я ж можу це зробити.
— Навіщо воно вам?
— Чи ви хочете, щоб я пішла? Щоб не було чужих у домі?
— Де мій чоловік?
— Він унизу. Зайшов у якусь кімнату.
— Він плакав, ви знаєте? Усю ніч плакав. Не лягав спати, не роздягався. Сидів на стільці і плакав, а я нічим не могла допомогти йому. Я не плачу, а мій чоловік і дитина весь час плачуть. Зате Айсобел ніколи не плакала, навіть коли була зовсім маленька.
— Атож, ви казали мені.
Проте місіс Ратмен говорила і говорила, ніби боялася тиші: