— Коли вона була немовлям і хотіла їсти, то просто розплющувала очі; пхикала лише тоді, коли різалися зубки, та досить було взяти її на руки і заговорити, як вона замовкала. Її легко було заспокоїти і вкласти спати. А вчора…
Вона засовалася в ліжку і випростала руки й ноги, зсунувши набік злинялу стьобану ковдру.
— Вона сказала: «У мене болить голівка, у мене болить голівка». Але не плакала, зовсім не плакала. Я б і не здогадалася, що вона хвора. Що так серйозно хвора. Але Том — він знав. Вона була скоріш його дитиною, він дуже любив її — і все зрозумів. Очі в неї стали якісь дивні, і вона раз у раз затуляла їх долонькою. І повторювала: «У мене голівка болить». Була така гаряча, що жар можна було відчути навіть крізь ковдру. Потім прийшов лікар і сказав, що вона вмирає, що в неї запалення мозку чи щось таке, і вже ніхто їй не допоможе, і ніхто не винен у цьому. Я не могла витримати, не могла сидіти й чекати, поки вона помре. Тому я пішла. А Том лишився. Він сидів біля неї, а немовля кричало й кричало. Воно завжди кричить. А Айсобел не кричала, поки й померла… Ніхто не міг урятувати її. Ніхто не винен у цьому.
Раптом вона підвелася і закричала на дитинча:
— Замовкни, чуєш, замовкни! Несила далі терпіти твоє скигління!
Рут перейшла кімнату і взяла немовля на руки. Воно одразу ж замовкло і дивилося на неї темними, мов сливи, оченятами. Рут сіла на стілець і почала гойдати дитину. Тоді глянула на молоду матір. Але та уже відвернулася, товста коса впала їй на обличчя, і через мить вона заснула, а Рут усе сиділа з немовлям на руках, аж поки й воно заснуло, сиділа й дивилася, як стікають краплі дощу по шибках.
Рут і сама не знала, як це вийшло, але вона лишилася в Ратменів на цілий тиждень. Ніхто нічого їй не казав, не просив її лишитися чи поратися по дому, та коли наступного ранку вона викупала й сповила немовля, а потім затопила в кухні і приготувала сніданок, вони просто цілком поклалися на неї, як і вона свого часу на Джо. Рут усе робила в домі — і прала, і прасувала, і готувала їсти, і прибирала, бо знала, що, крім неї, ніхто цього не зробить.
Дружина Ратмена вставала десь опівдні, вдягалася й сідала біля вікна, дивлячись на дерева. Або, що траплялося частіше, ходила слідом за Рут і говорила, говорила без упину про свою померлу дитину, про плач немовляти, повторюючи одні й ті самі слова, так ніби Рут ніяк не могла зрозуміти, про що йдеться. І Рут аж лячно ставало, вона почала боятись цієї жінки з безумним поглядом і істеричним голосом. Мабуть, Міріам Ратмен була хвора ще до смерті Айсобел, і не тільки тілом, а й розумом, думала Рут. Очі її бігали, навіть коли вона розмовляла, вся її увага була зосереджена на чомусь, що ховалося в ній самій, слова лилися з неї бездумно, і вона їх просто не помічала, не усвідомлювала, що каже.
Бувало, підійде до Рут, безпорадно зупиниться перед нею й питає:
— Чи не час мені їсти? Чи не пора мені перевдягатися? А дитину будемо купати чи ні?
Рут звикла до цього і відповідала їй, але така безпорадність дивувала і лякала її.
Самого священика вона бачила дуже рідко. Але що найдужче її вражало, то це відчуженість між чоловіком і дружиною — вони майже не помічали одне одного в домі. Ратмен або замикався у себе в кімнаті, або виходив з дому і годинами десь блукав, а повертався блідий, стомлений, у промоклому або подертому одязі, сідав і їв що-небудь, приготоване Рут, не помічаючи, що перед ним на тарілці. Приходили люди, та він не виходив до них. Рут нарешті зрозуміла, що сама була такою, такою здавалася іншим, коли ховалася від людей, годинами блукала в лісі або ходила вночі на могилу Бена, цілком утративши почуття часу.
Як Рут ходила на могилу, так Ратмен ходив у маленьку спальню, де лежала його мертва дитина і сидів біля неї, можливо, сподіваючись, що якимось чудом йому вдасться оживити її.
Рут уникала цієї кімнати. Та за день до похорону, витерши руки після миття посуду, вона зрозуміла, що повинна зараз піти туди, подивитися і побути там.
Коли взялася за ручку дверей, до горла їй підкотився клубок, і вона аж задихнулася. Але треба було зайти, і вона відчинила двері.
Ратмен сидів і плакав, похиливши голову на руки. Рут підійшла до ліжка, що стояло біля вікна. Він її не помітив. Рут подивилася.
«Ось яка вона, смерть», — подумала Рут. Таким був Бен, і хрещена Фрай, і кожен, хто жив на світі, а потім перестав дихати. Ось яким стає тіло, коли з нього вилітає дух. Рут простягла руку і торкнулася дитини, шкіра була холодна й гладенька, мов шкуринка якогось плоду. Але в кімнаті панував спокій, спокій і відчуття неминучості. Здавалося, ця дівчинка була приречена вмерти, і їй не судилося вирости. Саме стільки було їй відмірено.