Але що вона відчула б, якби це була її власна дитина, зачата від Бена і виплекана в її лоні? Чи не здалася б тоді ця смерть несправедливою і безжальною? Хто його знає. Вона бачила тільки горе і розпач батька, потьмарення матері і розуміла, як їм тяжко і скільки ще вони мають вистраждати.
Молодий священик підвів голову. Неголений, з пом’ятим обличчям, він ще менше скидався на живого, ніж дитина, що лежала перед ним.
— Чому? — спитав він. — Чому інші живуть — і старі, і хворі, і всякі негідники, а моя дитина померла? Чому не вони? Чому?
Рут мовчала.
— Хіба ви над цим не думали? Мабуть, думали, мабуть, думали. Чому помер ваш чоловік? Де ж правда, де ж справедливість? А я ж молився. Молився, щоб вона одужала, а коли вмерла, молився, щоб сталося чудо й вона воскресла. Але вона мертва. Вона все одно мертва.
— Так, мертва.
— А завтра я мушу віднести її на кладовище і покласти в могилу. Як же я це зроблю? Як я зможу розлучитися з нею?
— Але ж треба.
Обличчя в нього перекосилося, мов від удару, і він одвернувся. Нахилився над ліжечком і знову гірко заплакав, і Рут вчувалися в його риданнях гнів і обурення.
Вона вийшла, бо не знала, що сказати, як зарадити його горю. Повернулася на кухню і стала прати пелюшки, а за вікном сяяло сонце, зеленіла трава і стрибали чорні дрозди. Їхнє пір’я виблискувало на сонці, як мокре вугілля.
Рут сиділа в кріслі-гойдалці біля вікна у кухні, і там її знайшов Ратмен.
Зараз їй хотілося одного — повернутися додому, лишитися знову самій, бо за цей тиждень у Ратменів вона зовсім вибилася із сил. У домі було повно роботи, і під кінець дня у неї все нило від утоми, хоч двічі й приходила допомогти Картерова дружина. Та найбільше змучило Рут їхнє горе, їй здавалося, що вони змусили її розділити його з ними, а іноді навіть нести за них цей тягар, а вона ще й від свого горя як слід не отямилась…
Рут не пішла на похорон дитини, а лишилася з Міріам Ратмен, яка цілий день пролежала в ліжку. Вона то мовчала, то спала, то сиділа й щось белькотіла, ледь устигаючи звести подих і пильно дивлячись в очі Рут.
Рут бачила у вікно, як священик виходив із дому з труною в руках. Що він, мабуть, відчував у цю мить! І вона подумала: «Допоможи їм, боже!» Але не дуже вірила, що це можливо.
— Вони обидві поснули, — сказав Ратмен, підійшовши до Рут. — А в мене на душі таке, що, здається мені, я вже ніколи не спатиму. Я хотів, щоб лікар оглянув її, та вона нізащо не хоче. Я й не знаю, чи справді вона хвора, чи справді не при своєму розумі. Не знаю. І нічим не можу зарадити.
— А хіба лікар їй допоможе? — Рут здавалося, що, як і вона, Ратмени повинні пережити своє горе, і ніякі ліки їм не допоможуть.
— Я прийшов подякувати вам, — сказав священик.
— Немає за що.
— Я повинен вам подякувати. — У голосі його чулися ввічливі, майже офіційні нотки, та раптом він закричав: — Навіщо ви це робили? Навіщо лишилися з нами? Чи мало вам своєї смерті, своїх страждань?
«Справді», — подумала вона. Та не відповіла нічого. А він важко опустився на дерев’яну табуретку.
— Я мушу виїхати звідси, — сказав Ратмен. — Я відмовлюся від сану священика і поїду геть. Яке я маю право лишатися тут?
— Це тому, що померла ваша дитина?
— І дитина моя померла, і разом з нею померло все, у що я вірив, заради чого жив. І виходить, що моє життя — обман. Як я зможу приходити тепер до людей, що хворіють, помирають, мучаться і потребують слова правди, що я казатиму їм? Як я зможу тепер правити службу, проповідувати й молитися, розуміючи, що все це брехня? Я знав, якими словами розраджувати людей, та насправді немає таких слів, таких вчинків, і немає розради ні в чому. Коли я згадую, як ходив до людей, розмовляв з ними про смерть, милосердя і втіху, то стає соромно, бо я нічого не розумів, не відчував того, що вони. Я читав книжки, завчав прочитане і думав, що все знаю. Та це було брехнею. Як же мені лишатися тут?
— Усе змінюється, — сказала Рут. — Минає час, і все здається нам зовсім іншим.
Та це були теж тільки слова, і вона не знала, чи зрозуміє він їх, бо й самій їй було ще не все ясно.
— Але ж ви почували те саме. Я знаю. Ви відгородилися від усіх, не хотіли бачити ні мене, ні будь-кого, а на його похороні навіть не плакали. Я бачив, як уночі ви лежали біля його могили, — про що ви думали тоді? Хіба міг вам хтось допомогти? Я тоді засуджував вас, але тепер я добре це розумію.
— Але бували дні… після його смерті… Бували дні,: коли мені ставало легше. І я починала дещо розуміти…
Він похитав головою.
— Що тут можна розуміти? Цьому немає пояснення. Ваш чоловік був молодий, здоровий, він був щасливий, і ви з ним були щасливі, та він помер, а тепер і моя дитина померла. У світі панує несправедливість, і в усьому цьому немає ніякого сенсу. Ніякого.