Рут сиділа і м’яла пальцями спідницю. Розпач і гіркота, що бриніли в його голосі, лякали її, адже досі вона вважала, що пастор має знати більше, ніж інші люди, краще розуміти й пояснювати життя. Вона спробувала розповісти йому, як іноді змінювався для неї світ і яким здавався прекрасним, і як іноді вона починала розуміти сутність речей, — розповіла про свої почуття на похороні і про те, що відчував Поттер, коли стояв навколішки біля мертвого Бена. Ратмен дивився на неї, та вона бачила, що її слова не доходять до нього. Мабуть, даремно вона, завела цю розмову, бо зараз не може полегшити його горя,
— Все розлетілося на друзки, і ніхто вже не збере його докупи. Чому? Чому? — мовив Ратмен.
Та звідки ж їй це знати?
— Мій батько був пастор, і батько мого батька також, і ні в кого не було сумніву, ким стану я. Мій батько був добра людина, і я сподівався, що буду схожим на нього. Перед смертю він довго хворів, страшенно змарнів, схуд і страждав від болю. Він терпів, пробував працювати, правив служби і відвідував людей, бо вони довіряли йому, але під кінець уже не міг навіть читати. Проте смерть не поспішала, хоч він і просив про це. Я тоді вчився в університеті, і мене викликали додому — досі не можу забути, який він був. Я не впізнав його. Весь висох, сама шкіра та кістки. А шкіра була жовта, як віск. Він здавався дуже старим і не міг нічого їсти. Мати сиділа біля нього й давала йому попити води, ото й усе. А однієї ночі, коли ми думали, що він уже вмирає, я лишився біля нього, і він тоді сказав: «Я завжди вірував. А тепер я знаю». А що сталося зі мною? Я не вірую і нічого не знаю. Навіщо я взагалі живу?
Він похилив голову на стіл і сидів нерухомо, не в змозі навіть плакати, — такий був стомлений і змучений.
— А ви, Рут? Як ви збираєтесь жити далі?
— Я про це не думаю. Я звикла жити з Беном. А тепер не знаю.
— Чому б вам не виїхати звідси?
— А куди я поїду?
— Як ви можете витримати, живучи в тому ж будинку, ходячи у той самий ліс, знов і знов згадуючи?
— Я не забуду цього, хоч би куди виїхала.
— Брайси…
— Я не бачуся з ними. Тільки з Джо. Брайси мені чужі.
— Усі люди чужі одне одному.
— Але у вас лишилася дружина. І друга донька.
— А мені потрібна Айсобел. Вона єдина, без кого я не можу жити, і я втратив її.
— Не треба так.
— Що зі мною буде?
«А що буде з нами всіма?» — подумала Рут. Вона трохи боялася і- Ратмена, і його схибленої дружини — адже її власний світ ще такий несталий, і вона повинна уберегти його.
— Я завтра піду додому.
— Так. Звичайно.
Але побачивши вираз його обличчя, вона відчула сором.
— Ви маєте когось, хто міг би побути тут? Щоб доглянути за вами, допомогти вашій дружині?
Він потер рукою чоло.
— Моя сестра… або… не знаю… Я подумаю…
«Я повинна лишитися, — подумала Рут, — я не маю ніякого права тікати, я повинна допомогти їм». Але вона не могла, уже ніяк не могла.
— Вам дати чогось поїсти?
— Ні. — Він звівся на ноги. — Ні. — І вийшов з кухні. Рут почула, як клацнув ключ у дверях його кабінету.
Нагорі було тихо. Міріам Ратмен і немовля спали. Рут запнула фіранки і вийшла.
Наступного дня вона покинула цей дім. Тепер вона прийде додому, зачинить двері і нарешті лишиться сама, відповідатиме тільки за себе, житиме своїм життям, плакатиме за Беном і згадуватиме.
«А ви, Рут? Як ви збираєтесь жити далі?»
Можливо, отак і житиме.
Повітря було холодне, і вже пахло першими морозами. Усе живе готувалося до зими, коли дерева стоятимуть голі, завиватиме вітер, ночі будуть довгими, а дні — короткими.
XIV
Рут стояла біля вікна і дивилася на вкриті гронами ягід кущі глоду та гостролисту — оранжеві, мов полум’я, червоні, наче кров. Глибоко вдихнула й повільно видихнула повітря і подумала: «Я знов стала сама собою». Коли раптом побачила, як до її дому неквапно йде якась жінка. Крізь прогалини в живоплоті було видно її голову, запнуту синім шарфом. Хто ж це до неї іде? Рут згадала дружину пастора, і її охопила тривога, вона відчула себе винною, що покинула напризволяще хвору жінку; атож, вона була хвора, і не тільки з горя за померлою дитиною: белькотіла всякі нісенітниці, нестямно втуплювалася поглядом перед собою, поринала на години в тяжкий сон і не зносила плачу власної дитини. І вона по-своєму просила, щоб Рут допомогла їй, щоб хтось зцілив її збурений розум і хворе тіло, але ні Рут не змогла нічого зробити, ні Ратмен, бо він поринув у своє власне горе, свої власні безнадійні думки і сумніви. Що вони тепер там роблять — самі у своєму домі, чоловік і дружина, але такі далекі одне від одного, мов люди з різних світів? Хто з ними поруч, хто догляне малу дитину, хто скупає і заспокоїть її?