«Я зробила все, що могла», — подумала Рут і заплющила очі.
А коли розплющила їх, то побачила молоду жінку з розпухлим і блідим, мов ягода омели, обличчям. Вона йшла стежкою, якось дивно притискаючи до грудей руку, ніби захищалася від когось. Та це була не Ратменова дружина, а Еліс Брайс. Та сама Еліс, що завжди ставилася до Рут вороже, була сувора і непривітна. Вона й тепер не всміхалася. Але якось дуже змінилася і мала такий вираз обличчя, ніби її щойно спіткало якесь велике лихо. Вона не бачила, що Рут стежить за нею у вікно. І минуло чимало часу, перш ніж вона несміливо постукала в двері.
Еліс Брайс. Чого це вона прийшла? Щоб розбити шкаралупу самотності, в яку сховалася Рут, щоб воскресити спогади про минуле, про давні сварки й кривди, нагадати, що Бен не завжди належав їй, Рут? Ні, їй немає про що говорити з Еліс. То, може, краще не відчиняти дверей, а піти нагору й дочекатися, поки зовиця піде собі. Окрім Джо, ніхто з Бенової родини не прагнув бачити Рут, та й вона не дуже хотіла зустрічатися з ними, для них вона вмерла так само, як і Бен. «Чужі», — сказала вона Ратменові.
Еліс уже не стукала в двері, але і не йшла геть. Ну що ж, однаково день зіпсовано. Треба піти й відчинити.
Бенова сестра сиділа на східцях, спиною до Рут. Вітер знявся над вигоном, розгойдував верхівки дерев і зривав з гілля пожовкле листя. Еліс повернула голову, але не підвелася.
— Мені більше нічого не лишалося робити, — сказала вона. — Я збиралася сидіти тут і чекати, доки ти з’явишся. Гадаєш, я прийшла б сюди, якби мені було куди піти?
Вона здавалася хворою, та в голосі її вчувалась давня ворожість. Проте Рут відчула, що зараз Еліс говорить, немов захищаючись.
— Я була у священика. В нього померла донька.
— Джо казав мені.
— Хтось же мусив допомогти їм.
— Хтось завжди допоможе. Коли вже запізно.
Еліс підвелась і довго дивилася Рут в обличчя. Вона мовчала, а Рут, як і завжди при зустрічах з Еліс або Дорою Брайс, відчула себе приниженою, але водночас і розсердилась — вона не дозволить їм глумитися з себе. Вони не люблять її і навіть не намагаються це приховати. Здається, жодного разу вона не чула ні від кого з них доброго слова.
Але щось інше змінилося. Еліс, яка завжди була надією матері, її гордістю, Еліс, якій не дозволяли й за холодну воду братися, яка мала чекати нагоди, що не трапилася Дорі Брайс, Еліс, для якої не шкодували ні часу, ні хвали, ні грошей, хоч і забували про любов і ласку, ця сама Еліс була не просто стомленою чи хворою, а ще й неохайною, розхристаною, брудною, з-під бавовняного шарфа вибивалося немите волосся, комірець на сукні був несвіжий. А на лівій щоці червоніли якісь смуги, ніби хтось її подряпав або побив. Виявляється, й Еліс не була чимось винятковим, рідкісним — і з нею могла трапитися біда.
Вони стояли й дивились одна на одну, а вітер усе дужчав і грюкав хвірткою. Зрештою, Рут відступила вбік і розчинила двері ширше, щоб пропустити зовицю.
Їхні голоси переслідували його, він нікуди не міг сховатись від них. Навіть коли замикався у своїй кімнаті на горищі, ці розлючені голоси проникали крізь стіни, крізь підлогу.
Тремтячим голосом мати повторювала одне й те саме, мов папуга, яку він колись чув на базарі у Тефтоні, а потім голосила, як і тоді, коли помер Бен. А Еліс кидалася короткими, мов удари ножа, глузливими словами, а батько щось бубонів, намагаючись угамувати їх. Щоправда, Джо й не пам’ятав, коли в цьому домі був спокій. Тільки інколи западала напружена тиша, що розповзалася по кімнатах, та це було схоже на море, яке причаїлося перед штормом.
Він лежав на ліжку, і голоси здавалися йому інструментами якогось жахливого оркестру, вони звучали невлад і неприємно деренчали.
Коли тут жив Бен, було трохи краще, він умів заспокоїти їх — і не так словами, як самою своєю присутністю.
Джо затиснув вуха, аж боляче стало, і спробував читати щоденник — він знайшов їх кілька в прадідовій скрині. Спробував уявити собі те, що читав, перенестися в інший, уявний світ.
9 вересня. Ось уже сім днів стоїть гарна погода, і це нам винагорода за ті злигодні й прикрощі, що спіткали нас під час штормів минулого місяця. Команда трималася стійко, і, хвалити бога, у нас досить питної води, і ми більше не зазнаємо втрат від дизентерії, сплативши їй мито сповна.
11 вересня. Ми кинули якір у бухточці, на самому заході цього архіпелагу, і перед нами просто дивовижні краєвиди. Такої пишної і яскравої зелені не побачиш у жодному, навіть наймальовничішому куточку Англії. Чиста, прозора вода набирає кольору то нефриту, то аквамарину — залежно від освітлення. Сьогодні ми збираємося висадитись на берег. Мене тішить згадка про розмову в Портсмуті з капітаном Колфексом, який запевнив мене, що тут нас приймуть добре, хоча тубільці й виявлятимуть неабиякий інтерес і до нашого вигляду, і до наших вчинків.