25 вересня. Другий помічник Голлард помер сьогодні вдосвіта від проривної виразки шлунку, що супроводжувалася високою температурою, і ми нічим не могли зарадити. Майже шість годин він лежав непритомний, та все ж таки зміг вислухати кілька слів з євангелія та молитовника, а тоді впокоївся смертю праведника. Поховали його у морі, і вся команда салютувала. Люди журилися, бо Голларда всі любили, а щодо мене, то я сприйняв його смерть як особисту втрату.
На цьому тижні пропливемо повз острів Яву, і пошли нам, господи, ще кілька днів такої погоди.
Джо прочитав уже один такий зошит, а тепер закінчував і цей. Були й ще зошити в темно-зелених шкіряних палітурках із застібками, він прочитає в них про шторми, про тропічні джунглі, про дивовижні палаци, про птахів з довжелезними хвостами, що грають усіма барвами дорогоцінного каміння, про табуни дельфінів, що пливли за кораблем, про всіяне зорями нічне небо. Він читатиме щовечора, аж поки очі злипатимуться, і картини прочитаного з’являтимуться йому в снах, і він за якісь хвилини долатиме тисячі миль, і ніколи це йому не набридне, і він слухатиме голоси моря й вітру і ще якісь дивні голоси. А вранці прокинеться — і не знатиме, де він, і цілий день носитиме в собі ці мрії, і страх, і непевність, і почуття провини і навіть зради. Бо він не знав напевне, і ніхто, ніхто не міг йому підказати, чи не помиляється він, прагнучи стати моряком, чи знайде він у цьому втіху, радість і щастя. Він не знав. Він розгортав прадідів щоденник і читав, а потім ішов гуляти через зорані осінні поля до гір. А вдома не змовкали злі, бездушні й розпачливі голоси. Він не розумів, чому вони сваряться і чому нарешті не запанує мир і спокій у їхньому домі.
«Рут», — подумав він, і на душі одразу полегшало. Рут має знати відповідь, вона, напевне, уже вдома. Ось він піде до неї, і нехай вони тут хоч показяться — йому байдуже.
Нараз Джо сів у ліжку, виглянув у вікно й подумав: «Якби я тільки зміг жити тут разом з Рут, то нікуди б я й не поїхав, не захотів би мандрувати по чужих краях або навіть жити в якомусь іншому домі». Чого ж він тоді не піде до неї? Хіба це когось обходить? Та Джо не знав, як їй сказати про це і чи захоче вона, адже він завжди нагадуватиме їй Бена. Та й у глибині душі знав, що їй найкраще самій, їхні взаємини могли бути такими, як тепер, але не ближчими.
Він знову ліг і нарешті заснув, а голоси лунали все гучніше, перекриваючи один одного і сповнюючи сни Джо тривогою і сльозами. Він уже не чув, як ніч нарешті затопила будинок і в кімнатах запала напружена, непевна тиша.
XV
— Куди б я ще могла піти? Що мені було робити?
Але тепер це був не виклик. Не зневага й гордість звучали в голосі Еліс, а волання про допомогу. Скільки вона, Рут, чула останніми тижнями таких безнадійних запитань — серед них їй вчувався і власний голос.
— Що мені було робити?
Еліс безсило відхилилася на спинку стільця, та тіло її лишалося напруженим. Їй було страшно.
Отак вони й сиділи, довго-довго — то розмовляли, то мовчали, дивились одна на одну або кудись убік. Рут не знала, що сказати, і не тому, що була приголомшена або сердилась, що Еліс з’явилася непрохана зі своїми турботами. Вона намагалася бути лагідною і нічого не розпитувати, просто мовчки слухала, бо не знала, що тут можна сказати. Та все ж таки спитала:
— А чом би тобі не одружитися з ним?
— Одружитися?
— Атож, з Робом Фолі. Це ж його дитина. Він повинен одружитися з тобою. Так буде порядно.
— Ні.
— Чому?
Еліс лише мимохідь згадала про коваля, як про щось неістотне для неї.
Рут не знала, чи довго вони зустрічалися і що між ними було.
— Він не одружиться зі мною. Та й яке це має значення? Хіба в цьому річ?
— Але якщо він тобі не байдужий, а ти й дитина не байдужі йому…
— Байдужі…
— Він так сказав?
— Він сказав: «А що мені до цього, дівчино? Інші теж приходили до мене з цією ж баєчкою. І думаю, що будуть Ще не раз приходити». Зрештою, нічого іншого я й не сподівалася.
— Та це ж безчесно!
— Ні. Це реально. Принаймні він сказав правду. Він ніколи нічого не обіцяв мені. Навіть не прикидався.
— Він любився з тобою.
— Ох, Рут! Я бачу, ти нічогісінько в цьому не тямиш.
— Може, й ні. Але я знаю, як мають поводитися двоє людей.