— У тебе був Бен.
— Атож.
— І більше нікого. Правда ж?
— Більше ніхто не був мені потрібний.
— Ти думаєш, я не знаю? І не знаю, що й він почував те саме? — Еліс підвищила голос, і в ньому забриніли заздрощі і давня неприязнь.
— Пробач.
— Чого тут вибачатися. Бен помер. Ти знаєш тільки це одне. А я знаю й інше.
— І що ж ти почуваєш? Ти любиш його?
Якийсь час Еліс мовчала, водячи пальцем по краєчку стільця. Рут уперше затопила цієї осені — тими ясеновими дровами, що їх нарубав і привіз Бен за тиждень до смерті. Рут акуратно наклала їх у камін, як він учив її. Та розпаливши вогонь, аж здригнулася. Серце стислось, і вона відчула себе винною, коли побачила, як голубі язики полум’я, мов зміїні жала, лижуть дрова. Це ж вона спалює ще якусь частку свого минулого. Воно перетвориться на дим і ніколи вже не повернеться.
Зате вони сиділи вдвох біля каміна, і вогонь зігрівав їх, і було на що дивитися, коли уривалась розмова, а запах диму навіював спогади.
І Еліс відповіла:
— Мабуть, я нікого не любила в своєму житті. Нікого, крім свого брата Бена.
Ці слова потрясли Рут. Але потім на душі їй потепліло, прийшло розуміння і відчуття полегкості. То ось чому Еліс ніколи не любила її, а потім зненавиділа й усіляко принижувала. Ось чому. Бо Еліс любила Бена, а Рут забрала його.
Але любов до Бена може їх і об’єднати, хоч цього ніколи й не було раніше. А він помер і вже не побачить їхнього зближення.
Тепер у Еліс буде дитина від чоловіка, який їй зовсім байдужий. Чого ж тоді вона з ним зійшлася? Якщо між ними не було ні любові, ні навіть приязні, то що ж було?
— Хіба ти не знаєш, що за життя в тому домі? Хіба не можеш уявити, як я його зненавиділа за ці роки? Тільки завдяки Бенові там ще можна було почувати себе як дома, бути самим собою. А коли він помер, то всьому настав кінець. Тепер там тільки мати, що день і ніч голосить, та батько — а що з нього?
— Джо…
— Джо? Та він же дитина.
«Е ні, — подумала Рут. — Джо розуміє більше, аніж будь-хто з вас». Та вона нічого не сказала.
— І всі ці роки я змушена була сидіти і вислуховувати її: яке майбутнє вона для мене готує, ким я маю стати, чого досягти. Вона й гадки не припускала, що я хочу жити своїм життям — я мусила жити для неї, бути знаряддям її честолюбних мрій. Вона ніколи й нічого не знала про мене. Ні про будь-кого з нас. Вона дбає лише про себе, а мене стала називати гордячкою. Та що тут говорити! Усе своє життя вона жила тільки гордістю. Я мусила знайти якийсь вихід, кудись утекти. Все одно куди. Головне було показати їй, що я можу сама обрати собі дорогу.
— Справді…
Рут ясно уявляла собі, як усе це відбувалося, як Еліс на зло матері зійшлася з Робом Фолі, хоч він для неї не був і шеляга вартий. Зате він уособлював усе, що зневажала Дора Брайс; така людина, на її думку, не гідна була навіть привітатися до її дочки.
І от Еліс збирається стати матір’ю, і їй сказано й ногою не потикатися в батьківський дім; вона може робити усе, що їй заманеться,. народжувати дитину чи позбутися її, заводити собі друзів, чоловіка, домівку або ні. Дору Брайс це більше не обходить.
— Вона репетувала як несамовита: «Забирайся звідси, забирайся геть!» А батька навіть не слухала — а він умовляв її дозволити мені лишитися вдома. Йому хочеться спокійного життя. І він мене не соромиться. Але мати правила своєї: «Геть із цього дому!» Ну, та я не дуже й сумувала, зрештою, це не те місце, де хотілося б лишитись до скону віку, правда ж?
Вона заплющила очі. Обличчя в неї схудло і зблідло від пережитого. «І як люди можуть отак поводитись, — подумала Рут, — вигнати свою дитину, навіть не вислухавши її? Ніхто не має права так чинити».
А вголос мовила:
— Я рада, що ти надумала прийти сюди. Ти вчинила розумно.
— Я не хочу, щоб ти жаліла мене. І щоб дала мені притулок з почуття обов’язку, як Беновій сестрі. Не думай, що мені це потрібно.
— А я й не думаю.
— Я знайду, куди податися. Щось вигадаю. Коли зможу зібратися з думками.
— Лишайся тут.
— Ти ж мене не любиш.
— Я не знаю тебе, — сказала Рут, і це була правда. — Я ніколи тебе не знала.
— А ти хотіла? Намагалася?
— Ні.
— У тебе був Бен. І ти більше ні про що не думала.
— Так, ні про що.
— О, я тебе не звинувачую. Ти не думай, що я тебе звинувачую.
Еліс тихо заплакала, сльози текли по щоках, та вона їх не витирала, а Рут сиділа поруч, гріла руки біля вогню і мовчки дивилась на язики полум’я. «Як багато ллється на світі сліз, — думала вона. — О боже, і чого це люди такі нещасливі, безсилі й самотні, чого вони лютують і не можуть порозумітися одне з одним?» У цю мить їй здалося, що всі, кого вона тільки знала, плачуть і дні, і ночі, що останні місяці вона не чула нічого, крім голосіння.