Невже так і далі буде? Доки ж це може тривати?
Рут постелила Еліс у маленькій кімнаті, і та одразу ж лягла. А Рут ще сиділа з годину біля вогню, аж поки пересвідчилась, що Еліс заснула. В домі було зовсім тихо, тільки потріскували дрова, бризкаючи іскрами. І все ж таки щось змінилося — здавалося, у кожній кімнаті, у кожному куточку відчувається присутність чужої людини.
Рут знала: те, що вона сьогодні вчинила, потрібно не лише Еліс, а й їй самій, це правильний крок, і тільки вона могла зважитися на нього. Не можна їй лишатися тут зовсім самотньою, ні про кого не дбаючи, та їй уже й не хотілося цього. Так далі жити не можна. Треба забути про давні сварки та приховану ворожнечу, адже в цьому винна й вона, може, навіть більше, ніж інші.
Рут надягла пальто і вийшла з дому. Вітер не вщухав, дув їй у спину, мало не підіймав її над землею. Дерева під його поривами гнулися і гойдались, мов корабель, що попав у бурю. Останні солодкаві запахи осіннього гниття поступалися першому холодному й свіжому подихові зими. У лісах, мабуть, тепер опадає, кружляючи, мов сніжинки, листя, і вже завтра крізь чорне плетиво гілля засиніють клаптики неба.
Ніч була безмісячна, та Рут звикла ходити поночі цими стежками й дорогами, вона не могла б тут заблукати навіть із заплющеними очима.
На розі Фос-Лейн вона зупинилася, щоб перевести дух, набратися хоробрості. Десь у глибині душі вона сподівалася, що Брайси вже лягли спати і в неї буде виправдання, щоб повернутися додому. Що вона їм скаже, з чого почне? Їй здавалося, ніби Брайси говорять якоюсь чужоземною мовою — так важко з ними буває порозумітися.
«Але ж і вони люди, — заспокоювала себе Рут, — з людськими почуттями й турботами. До того ж вони вже немолоді й самотні».
Крізь запнуті навіски проходило світло. Рут повільно наближалася до будинку, міцно притискаючи до грудей руки. І благала: «Допоможи мені, будь ласка, допоможи». Це до Бена вона зверталася, бо без нього й досі почувала себе безпорадною, ніколи не знала напевне, чи гаразд вона говорить або чинить.
«Допоможи мені».
Пронизливий вітер гуляв по провулку. Заходячи з Артуром Брайсом до кімнати, Рут пригадала, як уперше прийшла сюди з Беном і що тоді почувала, та те, здавалося, було сотні років тому, — так вона відтоді змінилася. А вони — ті самі. Дора Брайс поглянула на неї байдуже — і не сказала нічого.
В кімнаті було дуже тепло, в каміні яскраво палахкотів вогонь, а меблі, здавалося, з усіх боків посунули на Рут. Вона вдихнула задушливе повітря, і їй знову пригадався той ранок, коли ховали Бена, і чорні постаті, схожі на круків, що сиділи на стільцях і з осудом розглядали її.
Ні, вона не осуджує Еліс, що та захотіла втекти з цього дому — байдуже куди, хоч світ за очі.
Артур Брайс підсунув Рут стільця до самого каміна, та вона відсунула його і сіла на самий краєчок. Їй перехопило горло, язик затерп, а в роті пересохло. «Допоможи мені!»
Нарешті Артур Брайс порушив мовчанку і мовив:
— Ну, й вітер надворі. Справжній буревій.
— Еге ж. — І Рут швидко заговорила, дивлячись на Дору Брайс:— Я прийшла сказати вам про Еліс. Що з нею усе гаразд. Вона у мене. Я думала…
— Я не хочу, щоб у цьому домі згадували її ім’я. Прошу тебе не ходити сюди, не нагадувати, не ворушити все знову. З цим покінчено. Вона зганьбила нас — чи ж легко мені це зносити?
— Прошу вас, вислухайте мене… — Рут була тепер зовсім спокійна. Вона не хоче сваритися. Досить уже цього було.
— Чого це ти раптом прийшла сюди?
— Я хотіла… Я знаю, що мені давно треба було зайти до вас… Чимось допомогти вам, поговорити…
— Про що нам говорити?
— Доро…
Але дружина зміряла Артура Брайса таким зневажливим поглядом, що той одразу замовк, згорбившись на стільці.
— У тебе ж ніколи не знаходилося часу для нас.
— Я хотіла б усе це змінити. Принаймні спробувати. А Еліс нехай лишається у мене, і ви зможете з нею бачитися. Якщо, звичайно, вона захоче.
— Атож, ви обидві однакові, ніколи не думаєте про інших.
— Облиште… — Та Рут одразу ж опанувала себе. — Будьмо друзями. Навіщо нам і далі ворогувати, не бачитися одне з одним? Спробуймо знайти спільну мову! Хоча б спробуймо.
Дора Брайс одвернулася і втупилась у вогонь.
Рут у відчаї провадила:
— Заради Бена. Хіба не можемо ми стати друзями заради нього? Він був вашим сином і моїм чоловіком. Ми обидві пережили цю втрату, обидві страждаємо. Невже це не може зблизити нас?
— Звідки ти знаєш, що я почуваю? Нічого ти не знаєш. Я носила його під серцем, народжувала, ростила. А що ти про все це знаєш?