— Нічого. Але ж…
— Ніхто з вас не знає.
— Іншим теж не легко, — озвався Артур Брайс, — кожному по-своєму. Але, зрештою, це одне й те саме.
І Рут пригадала, як він прийшов увечері на цвинтар, коли вони з Джо прикрасили могилу квітами, згадала, як зблизила їх спільна любов і горе. Між нею і Артуром Брайсом не було ніякої ворожнечі, хоч вони майже не знали одне одного.
— Еліс…
— Я ж тобі сказала, хіба ти не чула? Її більше нема. Вона сама цього захотіла, і я не хочу більше про неї чути.
— Та вона ж нещасна. Налякана.
— Ти не чула, чого вона наговорила мені вчора увечері. Чим я заслужила це?
— Таке й з іншими траплялося. Адже вона чекає дитини, в якої не буде батька. Вона просто не тямила, що говорила.
— Вона тямила. І знає, що я відповіла. А я не звикла кидати слів на вітер.
— Але ж ви її мати!
— Мені нема чого цим пишатися.
Рут хотіла заплакати від безсилля, їй здавалося, що вона молотить кулаками і дряпає пальцями залізні двері, замкнені на важкий засув.
— Невже ви ніколи не захочете побачити її, чимось допомогти?
— Мені більш немає чого сказати.
— А я? Як же зі мною? Невже ви не вибачите мені, нехай там що я зробила, не спробуєте зблизитися зі мною… Хоча б спробуйте… Я ж була дружиною Бена!
Мовчанка. Полум’я в каміні розгорілося ще дужче. Рут стало млосно — і від задухи, і від марних зусиль, а ще було їй страшенно прикро, адже вона прийшла сюди, зібравши всю свою мужність, щиро прагнучи помиритися і подружитися з ними, назавжди забути минуле. Та все даремно. Вона зробила все, що могла, — і більш не пробувала заговорити до Дори Брайс.
Вітер не вщухав, стало ще холодніше, та вона раділа, що зможе остудитися після задухи, гніву й напруження, що панували у тому домі. Коли відчиняла хвіртку, Артур Брайс торкнувся її руки.
— Вона сама не своя. Це для неї страшний удар. Адже вона сподівалася зовсім на інше, стільки надій покладала на дочку. Це важко знести.
— Звичайно.
— Не гнівайтеся на неї.
Рут обернулася і глянула на нього. Подумала: «Він усе ще любить її. Любить, незважаючи ні на її слова, ні на вчинки».
— А ви? — спитала вона у нього. — Ви хочете зустрічатися з Еліс? Хочете, щоб вона повернулась додому? ,
Він похитав головою.
— Вона зробила хибний крок. І мусить сплатити за це. Їй буде нелегко.
— Але ж їй потрібна чуйність, увага. Потрібні мати й батько — потрібні всі ми.
— Трохи згодом, — сказав він, озирнувшись на дім. — Нехай мине якийсь час, і все владнається. Нехай тільки мине час…
— Якщо захочете побачити її, то знаєте, де знайти.
— Ви добра, Рут. — Він стис її руку. — Я був радий за нього… за Бена. Чи казав я про це раніше? Ви добра.
Їй треба було б відповісти, принаймні сказати, що вони одне одного розуміють, та він уже пошкандибав назад до будинку і тільки злегка підняв на прощання руку, перш ніж зачинити за собою двері.
«Ну що ж, — подумала Рут, — я спробувала, зробила все, що могла».
І .вона рушила через село додому, поринувши в темряву і долаючи зустрічний вітер.
На самому вершечку гори лежав долілиць Джо. Вітри та дощі, здавалося, стерли і змили з природи всі барви. А сьогодні випав сухий і погожий день. Голі поля то спадали вниз перед його очима, то знову підіймались на пагорби, а на самому обрії видніли мов крізь серпанок диму. Небо було молочно-біле. Джо поглянув туди, де стояли букові ліси — дерева вишикувались, ніби закуті у крицю воїни, що чекали наказу кинутися вперед і захопити поля. Дві сороки пролетіли в Джо над головою.
Цими ночами, коли надворі завивав вітер, Джо лежав у себе в кімнаті з розплющеними очима, відчував, як од вітру ходить ходором під ним ліжко, чув, як шумлять і хитаються дерева, мов хвилі на морі, і твердо вирішив, що поїде звідси. 1 побачив це у своїх снах. А от сьогодні все було, інакше. Цілий ранок він блукав лісом, ходив понад річкою, що виблискувала, як метал. Слухав, як шарудить під ногами зів’яле листя, погладжував холодну кору ясенів, модрин та буків, і тріск гілля здавався йому хрускотом кісток. Він постояв у западині, вдихаючи морозне повітря, просякнуте духом плісняви, відчував, що навколо сплять по своїх норах та барлогах багато всяких тварин. А потім вийшов сюди на гору і уявив собі, що вибрався на дах світу. Десь далеко бекали вівці. Довкола — неозорий простір і чисте повітря.
І Джо зрозумів, що нікуди він не поїде, що ніколи не буде щасливим ні на морі, ні в чужих краях. Як і в Бена, його місце тут, він належить оцим лісам, ярам, гаям та струмкам, йому треба чути, де щебечуть пташки, як шарудять білки в гіллі дерев, як пробираються кущами лисиці та борсуки, йому треба підставляти обличчя під зимовий вітер, вдихати пахощі весни, грітися у промінні літнього сонця.