Того вечора Бен не шукав собі роботи ні в домі, ні в садку.
Повечерявши, він узявся за газету, яку Рут привезла з міста, а потім за книжку, про дзвони — її дав їм почитати аптекар Томкін.
Ще кілька років тому, до одруження з Рут, Бенові запропонували стати дзвонарем — зайняти місце старого Рідока. Спочатку Бен вагався, адже це було щось зовсім нове для нього. Та всі були переконані, що він справиться. «Ти спокійної вдачі, — говорив Томкін, — руки у тебе дужі, ти молодий і сильний, а благовісти ти слухав змалечку, і я певен, ти зумієш». Старші чоловіки вчилися на слух, довгі роки працюючи разом і спостерігаючи за всіма рухами напарника, але сам Томкін опанував це мистецтво за книжкою і сподівався, що й Бен навчиться в той самий спосіб.
Бен читав десь із годину, а Рут дивилась на нього і почувала себе дуже щасливою — щось подібне відчувала вона й тоді, коли поверталась додому.
У кімнаті стало прохолодно, і Бен розпалив вогонь, укинувши до каміна кілька каштанових поліняк.
— Це ще не весна, не забувай. Та вона йому не повірила. Не повірила вона йому й наступного ранку, коли він стояв і допивав свій чай, а світанок сірим привидом сунув через луку й сад.
— Мороз, — мовив Бен і показав рукою на пагінці — вони тьмяно поблискували. Чай парував йому в обличчя.
А коли він виходив, небо було вже малинове, і сонне виглянуло з-за обрію.
— Уже весна, — сказала вона, — ось побачиш.
Бен похитав головою, засміявся, а коли відчинив двері, то в кімнату ринуло повітря — холодне і гостре, мов скло. Вона дивилася, як він неквапливо іде — на лівому плечі торбина зі сніданком, — і знову радість зашумувала в ній, як вино. Вона відчувала, що може зробити усе що завгодно.
Покраяла останню, вже зачерствілу хлібину, нарізала трохи бекону, потім набрала у відро зерна й пішла годувати птаство — спочатку синиць та дроздів, а тоді курей. Був останній день лютого. Завтра вже березень. «Весна», — подумала вона.
Тихенько заревів за тином Валаам, а на кущах глоду, на яблуневих гілках сиділи зграї пташок — і щебетали, щебетали.
Коли сонце підбилося вище, знову потепліло, паморозь розтанула, і на травичці заблищали краплі води.
Рут поралася в кухні. Відчинивши навстіж двері, вона прала, пекла хліб і раз у раз відривалася від роботи й дивилася на довгохвостих синиць, що шугали то вниз, то вгору, наче циркачі на канаті. Звичайний собі день. Було тихо і спокійно, як завжди.
Картер прийшов по помиї раніше, ніж звичайно, і сказав, що свяшеникова дружина народила ще одну доньку. Рут любила Картера за те, що той розповідав їй новини і ніколи не пліткував, не лихословив. Він сповіщав про народження або смерть, про пошесть на худобу, про те, яка зараз погода за горами. Але нічого від себе, ніяких вигадок або напівправди. Люди довіряли Картерові.
Сонце в синьому небі піднімалось усе вище.
Десь близько четвертої Рут узяла кошик з білизною, прищепки й пішла до натягненої між двома яблунями шворки. Ось тоді це й сталося. Вона взяла сорочку і стгруснула її, аж раптом її наче вдарило 6 обличчя, але відчула вона не біль, а моторошний жах. Небо, здавалося, почорніло. В голові у неї запаморочилось, руки затремтіли, і вона впустила мокру сорочку на траву. Серце мало не вискакувало з грудей.
Ніколи в житті не зазнавала Рут подібного відчуття. Може, вона захворіла? Що її так злякало — адже навколо все тихо й спокійно? Вона простягла руку й ухопилася за стовбур дерева. Мала таке відчуття, що коли ступить хоч крок, то не тільки вона, а й весь світ розпадеться на друзки. Рут тремтіла, їй було холодно, уся кров, здавалося, прилинула до голови.
Вона не знала, скільки часу простояла коло того дерева, але зрештою відірвала руку від стовбура і повільно побрела назад до будинку, забувши і про сорочку на траві, і про кошик. Хотіла була налити собі води, але чашка випала з її тремтячої руки додолу й розбилася. Вона дивилась на скалки, що розсипалися по червоному лінолеуму підлоги, і їй захотілося втекти, сховатися в шафі або за стільцем, сховатися від самої себе, як у дитинстві, коли вона тікала від грози. Їй страшно було навіть поглянути на садок, а там же нічогісінько не змінилося — так само стояли осяяні сонцем дерева, щебетали пташки, віслюк, як і раніше, поскубував траву на луці, а кури щось клювали й греблися.
О, ще ж це з нею таке, що сталося?
Від грудей відлягло, і дихати стало легше, але вона тільки й спромоглася, що дійти до стільця в сусідній кімнаті. Сіла на самий краєчок, і нерви її та м’язи напружилися до краю. Вона помацала собі пульс — він був нерівний, наче цокання зіпсованого годинника. Страх не полишав її — здавалося, ним просякло усе повітря.