Я все ж не вміла, не могла жити в такому підвішеному стані. Відчувала, що це пастка. Що я сама прирекла себе на це. На роботу, яку ненавиділа, яка втратила будь-який сенс, — пекельно монотонна, вбивча для розуму й тіла, та ще й низько оплачувана. Я в розпачі прокидалась і в розпачі починала кожен день. Потім шукала в собі сили, аби якось пережити робочі години. Й одразу вийти якнайшвидше й утікати якнайдалі від цього понурого будинку, від його нелюдських стін. Я робила це для нього. Для нього? Все частіше мені здавалося, що Бруно цього взагалі не потребує. Нездатний відмовити, він щось скиглить, марнує час, зволікає. Таким він вже був — коли хоче йти наліво, то пробує, чи не вдасться примоститися десь справа, коли хоче йти направо, то пересувається нерішуче, поволі й усе-таки вліво. Або назад…
Я не могла зрозуміти його поведінки ще й тому, що була, однак, значно молодша. Не могла зрозуміти глибокого песимізму Бруно. На початку нашого знайомства я дивилася на нього із захопленням студентки, яка поглинає його слова і будує на них власні мрії. Взагалі не переймаючись тим, чи вони мають щось спільне з реальністю. Я й гадки тоді не мала, що доторкнулася до чогось більшого, до якоїсь метафізичної глибини, яка може виявитися дуже небезпечною. Небезпечнішою для нас, ніж його розповіді про болі шлунка, пітніння та проблеми із травленням. Це мене не лякало. А оте інше — так.
Але я заспокоювала себе: нехай, може, я замолода, щоб усе це осягнути. От тільки його янгольські крила вже трохи зносилися й пошарпалися. У мене була хоча б надія, що диявольські роги також… Але ж ми собі щось — навіть не словами — пообіцяли. Мої ночі були самотнім чеканням. Ніжним, щоправда, але порожнім. Я мала тридцять років. Він мав сорок три.
Коли ми були разом, я навіть не мусила думати про це. Коли ми зустрічалися, все знову було добре. Ми обговорювали поезію Чеховича[73] і темну душу Ґойї. Чудово було говорити про це під час прогулянок по Новому Світі. Про метафізику Манна і космос Кафки — „письменника-містика, який у Польщі досі не був відомий”. (Бруно тримався офіційної версії, що він є автором перекладу, так писав у звітах до кураторію.) З колишнім захопленням я слухала його розповіді про мандрівне життя поштової марки і про театр великого Ярача[74]. (До речі, в театрі він почував себе незатишно — йому дошкуляли люди і темрява у глядацькій залі.) Отож було „наче все гаразд”…
Чого я ще хотіла? І чому того, що мала, що мали ми удвох, мені було замало?
Мабуть, тому, що тепер ми не були, а тільки бували разом. Я у нього, він у мене. То у Дрогобичі, то у Варшаві. Приїздив і виїздив. А головне — між нами подорожували слова. Зблизька він постійно ними заворожував. Але здалека все виглядало інакше. На відстані його слова застигали, наче барокове багатослів’я, у спазматичному екстазі, без людського змісту. Я не знаходила в них надто багато конкретики.
Досі так нічого і не з’ясувалося. Шльонське марево про реєстрацію, що відтак дає право одружитися таким людям, як ми, тобто католичці з невіруючим, розвіялося, здається, остаточно. Хоча Бруно не хотів цього визнати до кінця. Він навіть поїхав до Катовіц, до свого колишнього учня. Повернувся пригнічений, але переді мною продовжував прикидатися. Я ще перед тим йому говорила, що це якась нісенітниця. Як майже двадцять років після ліквідації кордонів анексованих територій Польщі мають діяти якісь регіональні закони? Але він не припиняв нести маячню, що, може, у самих Катовіцах ні, там не вдасться, бо влада знає про такі махінації, але от десь трохи далі, скажімо, поблизу Катовіц… У мене опускалися руки.
Кобольд[75] — думала про нього тоді. І це була не лише метафора.
Що це за слово таке, яке він їй сам підказав? Карлик, гном — вона вміла користатися словником. Що коротун, що підступний, невидимий і лукавий, в'їдливий і корисливий, а можливо, й корисний, бо допомагав шахтарям і морякам. Куди їм до них із Бруно? Тож звідки взявся КОБОЛЬД? Вона пригадувала, що він сам себе картав цим словом, підсував його знайомим, щоб ті збиткувалися з нього.
Мистець поступово затіняв у ньому людину. І звичайні людські бажання.
Вона знала, що у нього не було потреби батьківства. І хоча їй здавалося, що, попри труднощі у школі, він розумів учнів і деяким навіть намагався допомагати (канапки, розмови, щось на кшталт репетиторства), він усе ж не планував мати власних дітей. Ба більше, йому радше не було притаманне почуття ревнощів — звичайних ревнощів до жінки. Чула, що він міг ділитися партнеркою з іншими. Твердив, що не прагне своєї винятковості. Допускав інші стосунки. Заміни, трикутники. Він навіть схвалював таке із незрозумілим мені запалом. Це мені підказувало, що він погодився б на багато чого… Але я не хотіла ні жодних спроб, ні експериментів. Нашим було: я і ти. Колись також було: ти і вони. Чи й справді — було? Чи й справді — колись?
73
Юзеф Чехович (1903–1939) — польський поет-аванґардист, співзасновник «Другого Аванґарду”, активний учасник літературного життя Любліна, редактор кількох часописів, автор радіоспектаклів, перекладав твори Шевченка, Стефаника, Коцюбинського, Тичини, Маланюка, Ольжича, Мосендза, Бажана, Лепкого, загинув під час бомбардування Любліна.
74
Стефан Ярач (1883–1945) — польський театральний та кіноактор, письменник, публіцист, засновник і директор театру „Атенеум” у Варшаві.
75
Кобольд — міфологічна істота, домовик, підступний дух домашнього вогнища, загалом добродушний, але, знехтуваний, може спричинити хаос, також гном або карлик, який стереже підземні скарби, у німецькій міфології різновид ельфа.