Він не прагнув збудувати сім’ю. Не був готовий до створення власного дому. Відповідальність за рідних здавалася їй іноді лише зручним виправданням його пасивності. Самотній і беззахисний перед чужими і світом, він не шукав навіть найпростіших способів, аби разом упоратися з долею.
Що сталося? Чи це та незалежність, яку він знав і якої так потребував, урешті підштовхнула його до розірвання зв’язку, нехай навіть зшитого найтоншими шовковими нитками?
Виходить — він говорив, що кохає, а водночас постійно запитував себе, чи існують ліки від його „нездатності кохати”. І від самотності. „Чи можна її якось удвох подолати?” — повторював він у багатьох листах. З надією? Чи із сумнівами?
Тож навіщо їм була ця каліграфія? Ці десятки списаних сторінок? У чому суть усього цього? Про що йшлося паничеві з Дрогобича? Про панну з Янова? Про що???!!..
Чого вона хотіла найбільше? Служити, народжувати, оточувати турботою? Усе це, мабуть, називалося коханням, але Бруно, здається, не знав його заповідей. А може, знав, та не всі? Або в інші пори року, в інших ритмах і ритуалах. Бо ж вони змінювалися, слабшали і в Юні або пульсували отруйними кольорами веселки… І знову все переплутувалося в її голові — що можна і за якими правилами, кому і чим вона завинила…
Кобольд — думала про нього тоді
У Дрогобичі я постійно тішила себе надією, що між нами все ще владнається. Що він просто чекає слушної миті, коли зможе поєднатися зі мною. Що, хоча й певні сфери його життя мені недоступні, бо не знаю, як він останнім часом проводив осінні пополудні, куди ходив перед вечерею ані як зустрічав часто описувані ним присмерки, — ми, однак, продовжуємо бути разом, одне для одного.
Іноді я мандрувала стежками його малюнків. Щодалі від нього, тим дужче ставало боляче. Хіба ж я була сліпа? Він же нічого не приховував. Навіть не намагався. На отих своїх малюночках — скоцюрблений, голий, жебрає, наче хробак, милостиню у шльондр, що порозлягалися на ліжку або у фотелі. Що ж, таке, мабуть, більше, ніж один злотий не коштувало. Але хтозна, що вони там ще з ним виробляли? А він з ними? У якісь серйозніші тортури я не вірила, бо й ті бабиська були ліниві, й кавалер ледь живий… Та й тоді я б щось помітила на його сідницях чи вустах. Але оте вилизування ніг брудної шльондри! Це було якесь божевілля, хворий вибрик. Слуга, — бурмотіла я собі, — лакей, нещасний васал. Нікчемна людська подоба, не варта навіть мого дотику. Кожна, яка його хвицне, стане його музою? Це і є ота його магічна винятковість — висолоплювати язика перед першою-ліпшою шльондрою і благати, аби вона його добряче ляснула?
Іноді мандрувала його малюнками
І тут же я намагалася прогнати ці думки, вивернути їх задом наперед. Адже це майстер слова, великий письменник. І художник. Якщо він таке малює, значить, мусить. Чорні панчішки, куцу білизну, оголеність і безсоромну розпусту. Може, такою є ціна цієї величі? А якщо я хочу бути з ним, то це й моя ціна, мій хрест. Та й він обіцяв мені змінитися, стати нормальним, мати здорову сім’ю. Звичайний секс. Чи я й справді вірила, що це можливо? У щось, мабуть, таки вірила. Особливо коли він був зі мною. Коли я не випускала його з обіймів.
Я ще молилася про жар. Перш ніж почала молитися про спокій.
Якось, у Дрогобичі, він вийшов з кімнати. По чай чи по добавку джему. На його письмовому столі лежали листи. Ті його улюблені листи, які він цілими стосами тримав на Флоріанській — поскладані по адресатах, старанно посортовані. Один лежав окремо. Це був лист від Віткаци. Я легко його впізнала. Не хотіла читати, не читала. Лише кинула оком. Чомусь запам’ятала папір. Ґатунок „Рейтан”, вироблений на Німанській паперовій фабриці[76]. І лише одне речення, значення якого зрозуміла не відразу. Але зрозуміла. І потім вже не змогла забути.
Віткаци скаржився Бруно. Справи просуваються кепсько, точніше, геть погано, якась чергова полюбовниця, зрештою, приятелька попередньої, значно молодша від нього, остаточно його покинула. За зради й брехні, щоправда, але щоб отак назавжди, безповоротно? Надіслала йому назад усі його листи й подарунки, не залишила навіть тіні надії. Він звинувачував себе, знав, що в ньому причина цієї „великої катастрофи”. І додав це речення, оте єдине речення, якого вона вже ніколи не змогла викинути з пам’яті. Про його малювання за гроші. „Щоразу частіше те видовбування пик закінчується для мене таким емоційним похміллям, що сам себе запитую, чи це випадково не я сам дістаю по пиці. (Думаю, тобі б це сподобалось)”.
76
Повна назва: Німанська фабрика палітурних та шкіряних виробів (Niemieńska Fabryka Wyrobów Introligatorskich i Artykułów Skórzanych), скорочено Німанська фабрика, заснована 1899 року у Гродні, що над річкою Німан. У 30-х роках, окрім різних ґатунків паперу, тут виробляли канцелярські товари та ексклюзивні шкіряні вироби (наприклад, фотоальбоми у шкіряній оправі), вважалася найбільшою паперовою фабрикою в Польщі, на виставках демонструвала близько тисячі одиниць виробів.