Я вже не могла далі читати. Все це було на малюнках Бруно. А його розповіді про жорстоку няню, яка насміхалася з нього і якось там маніпулювала з його фалосом… А сон, який він розповів мені колись вранці, коли прокинувся, увесь залитий потом… Малий Бруно, голий, дитинячий, сидить на камені й долонями затуляє низ живота. Сльози течуть йому по щоках, а поруч роззявляє дзьоба величезний птах, готовий напасти на нього. Мені довго довелося заспокоювати його…
Або інший сон, який він розповідав мені багато разів, а скільки ж разів він його переживав? Ніж. Ні, не ритуальний — звичайний, з вузьким лезом. І його пеніс — відрізаний і закопуваний у землю. Густа сірість ґрунту. Кров. Темінь. Укриття.
То що? Надії немає? Що робити? До цього місця я ще не дочитала. Закінчила на думці Фройда, що мазохізм — це один із найсерйозніших симптомів схильності до деструкції.
Наступного вечора сусід у бібліотеці, лисуватий і спітнілий, ніби вже сам мав сьогодні якісь гріхи на совісті, підглянув, про що я читаю, і багатозначно постукав себе по чолі. Я з переляку втекла.
Але „Венеру в хутрі” вирішила прочитати. Колись…
Чи справді у нас були шанси на спільне життя, чи, може, ми вдвох лише плекали якісь нереальні надії? Незалежно від тих таємничих причин, які, навіть і не названі, самі мали зникнути, Бруно знав, що я не повернуся до Дрогобича. Ані назавжди, ані навіть на довше. Не буду жити з ним, з його родиною в будинку на Флоріанській. Це неможливо. Мене все від цього місця відштовхувало. Лабіринт темних коридорів, повних усякого непотребу, невимитий посуд, потемнілі стіни від рамок картин, холодні печі. Я задихалася там, мене облягала пилюка. Темрява, брак повітря. І той кислий запах, сморід злиднів і хвороби…
То що буде? Може, те, що він мені обіцяв. Обіцянки дорослих чоловіків, мабуть, щось таки означають?
Бо ж, наприклад, у всій послідовності його оргіастичних любовних листів він обіцяв, що в грудні 1936 року приїде на довше. І дотримав обіцянки — приїхав. Я змогла якось взяти себе в руки і навіть трохи забути про все. Він мав у Варшаві якісь зустрічі, домовлявся про публікацію своєї наступної збірки оповідань. Вирішив — про що я вже знала — присвятити її мені. Навіть показував проект титульної сторінки. Зверху була назва „Санаторій під Клепсидрою”, а під нею, меншими літерами: „Моїй коханій Юні”. Міг, якщо хотів. Для мене це була справді велика честь.
Мені вдалося витягти його на сирник до „Зем’янської”. За сусіднім столиком обговорювали плани на Новий рік: оперний театр чи готель „Брістоль”[87], „Оргія сміху” у Філармонії[88] чи Бал Моди[89]. Хтось інший з ентузіазмом рецензував два нові кінохіти: „Прокажена”[90] та „Ада! Це незручно”[91]. Треба буде обов’язково піти… Було хмарно й туманно.
Про майбутнє ми говорили обережно, вже без конкретики. Я не наполягала — дещо змінила тактику. І бачила, що це діє. Він наче зітхнув із полегшенням, але часом поглядав на мене з тривогою. Ніби готувався до тієї найважливішої розмови. Ні? Ще ні? Ні — то ні. Чогось я врешті таки дочекаюся. Але ми далі „любилися”, ходили до знайомих, переважно його, на прогулянки у парк. Йому було приємно з’являтися зі мною в товаристві, хоча іноді він ходив сам. Тоді без ревнощів — мені ж належала лише частина його слави — я слухала його розповіді.
Наприклад, про прийом у Марії Кунцевичевої[92] з нагоди публікації її „Чужоземки”. Там були: Каден Бандровський[93], Налковська (у Бруно навіть голос не задрижав! А я ж уже здогадувалася, що їх колись пов'язувало…), Віттлін[94], Ванькович[95]. Морткович-Ольчакова[96] сиділа поруч із Бруно біля печі. До них приєднався Анджеєвський[97] — наймолодший у цьому товаристві, але вже відомий. Мені найбільше запам'яталося, бо, на відміну від Бруно, я була чутливою до музики, що тоді знаменита скрипалька Ірена Дубіска[98] грала концерт D-dur Брамса — такий важливий у романі Кунцевичевої.
Бруно був у захопленні від буфету з вишуканими холодними стравами — ряди спаржі із зеленими голівками, каперси та червоний соус камберленд (фіолетовий колір смородини і пекуча гірчиця). А на цьому фоні — натюрморти салатів, дичини та птиці. Він не збирався цього їсти. Мав свої, інші причини, аби підглядати за кухнею. Для його уяви важливі були магічні, але й візуально красиві рецепти, завдяки яким Батько в його прозі невдовзі перетвориться на таргана, а відтак буде зварений і втече невідомо куди…
87
Готель „Брістоль” — історичний готель у центрі Варшави по вул. Краківське Передмістя, 42/44, заснований видатним піаністом і композитором Іґнацієм Яном Падеревським у листопаді 1901 року, в 30-х роках XX ст. — один із центрів культурного життя Варшави, зазнав значних пошкоджень під час Другої світової війни, відновив діяльність 1945 року, закритий 1981-го, відреставрований та заново відкритий 17 квітня 1993 року, його урочисто відкривала Марґарет Тетчер.
88
Найвірогідніше, йдеться про кабаретну програму „Веселої Львівської Хвилі” за участі культового дуету „Львівські батяри” радіо-кабаретних акторів Щепця і Тонця, заснованого у Львові 1933 року. Наприкінці 1936-го, саме на Новий рік, ця програма була двічі показана у Варшавській філармонії.
89
Бали Моди — великі товарисько-культурні події, що від 20-х років до 1939-го відбувались у Варшаві в готелі „Європейський” напередодні Нового року. Їх відвідували дипломати, аристократія, бізнесмени, політики, зірки театру і кіно, фотографії з події публікувалися в газетах і тижневиках, рідше такі бали проводилися влітку.
90
Екранізація роману Гелени Мнішек „Прокажена” („Trędowata”, 1909), здійснена 1936 року польським кінорежисером і сценаристом Юліушем Ґарданом; перша екранізація роману в 1926-му (реж. Едвард Пухальський); 1976 року за цим романом зняв фільм Єжи Гоффман.
91
Музична кінокомедія Конрада Тома „Ада! Це незручно” („Ada! То nie wypada”, 1936), шлягер з цього фільму із такою самою назвою (муз. Зиґмунт Веґлер, сл. Єжи Юрандот) був популярним у 30-х роках.
92
Марія Кунцевичева (1895–1989) — польська письменниця, її твір „Чужоземка” („Cudzoziemka”, Варшава, „Рій”, 1936) вважається одним із найвизначніших психологічних романів у польській міжвоєнній літературі, Бруно Шульц написав три рецензії на цей твір.
93
Юліуш Каден-Бандровський (1885–1944) — польський письменник і публіцист, громадський діяч, масон.
94
Юзеф Віттлін (1896–1976) — польський поет і прозаїк єврейського походження, дитинство і юність провів у Львові, де дебютував як поет, його найвідоміший роман — „Сіль землі” (1935).
95
Мельхіор Ванькович (1892–1974) — польський письменник, журналіст, публіцист, один із найвидатніших репортажистів в історії польської літератури, засновник видавництва „Рій” — одного з найважливіших видавництв у польському міжвоєнні.
96
Ганна Морткович-Ольчакова (1905–1968) — польська письменниця єврейського походження, авторка творів для дітей та юнацтва.
97
Єжи Анджеєвський (1909–1983) — польський письменник, прозаїк, фейлетоніст, сценарист, учасник демократичної опозиції у ПНР, найвідоміші твори — „Попіл і діамант”, „Ворота раю”.
98
Ірена Дубіска (1899–1989) — польська скрипалька і педагог, навчалася й дебютувала в Німеччині, у Варшаві вперше виступила 1919 року, 1930-го заснувала „Польський квартет”, під час німецької окупації давала підпільні концерти, вперше виконувала твори для скрипки Кароля Шимановського, з якими концертувала у Польщі та Європі.