Іноді до мене повертався оптимізм. Бо що поганого було в моїх теперішніх, трохи таємних планах? Його колеги-літератори якось же давали собі раду у Варшаві — працювали у видавництвах, писали до газет, були якісь стипендії, премії… Щоправда, премія „Літературних новин” Бруно не дісталася[99] — на останньому етапі його випередив літератор Бонк[100], мабуть, відоміший за Шульца, — просто на льоту, як жартували у „Зем’янській”. Бруно пережив це дуже важко. Передусім честолюбно, бо, попри всю його скромність, він завжди був упевнений у високому щаблі свого письменництва. А тут якийсь Бонк! Якого, без сумніву, ніколи не буде у шкільній програмі. Та й ті дві тисячі злотих ще й як би знадобилися. Як сказав би з єврейською інтонацією Мундек Пільпель, якого навіть рак легенів не позбавив почуття гумору: „Та що я таке кажу — знадобилися?! Це ж була справжня фортуна!”
Я помітила, що Бруно почав більше дбати про свій зовнішній вигляд. Завжди намагався бути елеґантним, навіть домогтися того, щоб його називали педантом, але у Дрогобичі йому це не вельми вдавалося. То забруднився тушшю й не помітив цього, то розірвав об цвях манжет піджака, то шлункові недуги перетворювали його на вішак для костюма. І ці папери, папірчики, листочки, що тяглися за ним без кінця… А тут він наче випрямився, став упевненим у собі. Його дещо провінційна елегантність набула високого класу. Він навіть погоджувався на спільні закупи.
Одного дня вони разом мали купити їй капелюха, бо Юна обожнювала капелюхи. Йому — нові черевики. Важлива інвестиція. Бо ті старі вже не пасували до Варшави.
Ми домовилися зустрітися на Новому Світі, після моєї роботи та його чергового походу до редакцій. Але я вийшла раніше, з думкою, що встигну ще зайти в якісь крамниці, щось виберу сама. Бо з Бруно — які ж це закупи. Йшла Хмільною в бік Нового Світу. Минала брами, не роззираючись надто довкола. Бо для теми роззирання на всі боки тут були інші пані. Нафарбовані, з декольте аж до пояса… Мабуть, коштували більше, ніж один злотий…
І раптом я їх побачила. Перша жінка мала типове обличчя й чорні панчохи на ногах. Але ця друга… Я наче побачила себе у кривому дзеркалі: велика, поставна, нафарбована до кінчиків вух. На ній був розстібнутий плащ і якась коротенька сукня під низом. А поруч з нею він, Бруно, принижений, наполовину зігнутий, як на його малюнках. Ніби власна карикатура. Хоча й елеґантна, як годиться на Варшаву.
Я завмерла, не могла зрушити з місця. Ані заплющити очі. Він щось притискав до її живота? Ні, щось запихав у руку, пояснював щось наполегливо, прохально. А вона відступала назад, не хотіла, щоб він ані доторкався до неї, ані давав їй якийсь папірець, сміялася, врешті сплюнула й поцілила в нього зім’ятим папірцем. О Господи, — це ж одна із цих його інструкцій. „Інструкція Тілесної Обслуги”. Це для того вони йому потрібні. „Бич, нагайка, батіг — це лише назви”. Він хотів кинутися на землю, повернути свій дорогоцінний скарб, але тоді ця друга шльондра перечепила його ногою: „Пішли!”
Я бігла аж до Нового Світу. Відтак довго не могла перевести подих. Як переконати себе, що це помилка. Але ж я бачила його профіль і гаманець із зеленої зміїної шкіри, який подарувала йому на минулі свята.
Я звернула у свій бік. Не знаю, як дійшла до Кошикової. Здається, щось бурмотіла всю дорогу. Сподіваюся, що це не були молитви. Він повернувся увечері, але я виправдалася нападом міґрені. Навіть через двері я чула від нього цей запах. Самки і гріха. Тепер я вже знала, що не зможу побороти його природу. Це сильніше за мене. І за нього. Але я не плакала — я ж сильна.
Наступного дня, коли ми зустрілися на підвечірку, я також нічого йому не сказала. Пізніше, під час святкових візитів, — також. Він отримав від мене у подарунок смугасту краватку, як і любив. Я від нього — панчохи. Три пари. Шовкові, чорні.
На вулиці хтось верещав, буянив і лаявся, а вона спокійно готувалася. Усе запаковане, впорядковане. Залишилося вибрати останні фрази. Тепер вона мала свої папірці на столі.
Малюнки Бруно Шульца
Отримав у подарунок смугасту краватку
Може, так:
99
Кандидатуру Бруно Шульца на премію „Літературних новин” за збірку „Цинамонові крамниці” 1934 року висунули Юліан Тувім, Антоній Слонімський і Адольф Новачинський, проте премію виграв інший кандидат — Войцех Бонк.
100
Войцех Бонк (1907–1961) — польський письменник і поет, автор здебільшого релігійної поезії, 1934 року дебютував поетичною збіркою „Небесний тягар” („Brzemię niebieskie”), за яку отримав премію „Літературних новин”.