„Нехай це буде полегшенням, Бруно. Для нас обох. Я не впораюся з однією парою крил”.
Або так:
„Я вірю, що Ти ощасливиш світ своєю Книгою. Бажаю Тобі цього від усього серця, переповненого коханням”.
Але точно не так:
„Мені не вдалося стати берегинею Твоєї самотності”.
Занадто високі слова, занадто порожні, а тепер — занадто чужі. Краще обійтися без них. А папірці спалити, щоб ніхто не прочитав. Але де взяти сірники? Ну що ж, нехай летять у корзину. Сміття — у смітник.
Залишилося зовсім трохи. Тут це, тут те, тут пігулки. Круглі. Нерухомі. Отруйні.
Брала їх на долоню по одній. Запивала водою. Може, краще горілкою, але треба було пити в минулому житті, а не тепер. Та й краще, щоби ті, які її врешті знайдуть, може, ті за стіною, що розважаються, як уся Варшава, не почули від неї запаху алкоголю. Тож вода. Спочатку запивала кожну таблетку. За ранні ілюзії, за обіцянки, за першу невдалу ніч і за останню.
Відтак ціла жменя — за все остаточно. Без жодної сльози.
Був січень 1937 року. Вона мала 32 роки. Не хотіла розпочинати чергового нового року. Не хотіла слухати молитовних обітниць. Не мала з ким радіти життям.
Невеличке помешкання на Кошиковій здалося їй великим, наче космос. Драпіжний птах із Брунового сну готувався до нападу…
Не пам’ятала, коли покликала на допомогу.
ІІ
Перше, що вона побачила, — це Диявол і Янгол. Диявол був чорний, Янгол — білий. Усе, як і має бути. От лише сморід радше пекельний — блювотиння, лізол, хлор, що загусав у повітрі. Так, мабуть, виглядає чистилище.
— Де я?
Диявол чемно повернувся. У нього було лагідне, тепле обличчя без заросту.
— На Ліндлея[101], шановна пані.
Посмішка Диявола не віщувала нічого доброго. Вона повторила з розпачем:
— Де?
Янгол у білому стукнув тацею з флаконами.
— Земля. Польща. Варшава.
А коли вона знову не зрозуміла, чмихнув ще раз роздратовано:
— В лікарні.
Нарешті зрозуміла. Священик і медсестра. Це були її Диявол і Янгол. Отже, це не пекло. Але й не небо. У небі не може смердіти блювотинням і хлором. Тобто, таки справді чистилище. Але священик прийшов не до неї. А до сусідки, котра, непритомна, вже не встигла поєднатися з Богом. Добре, що невдовзі запали сутінки, форми розмилися, усе затихло. Їй, мабуть, лише здавалося, що й тут чує верески того самого пияка, що тоді. Можливо, це там, десь далі, у глибині коридора, хворі, справді хворі, знаходили спільну мову з вічністю. А вона — сором сказати — така собі особа, яка потребувала лише промивання шлунка і вже чекала на виписку.
Боліло горло від зонда, який у неї запихали силою, а ще зап’ястки, бо її прив’язували ременями до ліжка. Чи їй лише так здавалося, що всі дивляться на неї з осудом? Принаймні з докором. Передусім янголи. Через чоловіка таке вчинити — сором! Її провідали дві колежанки з роботи. Дивно, бо вона їх ледве знала. Намагалися бути лагідними, але вона все одно втомилася від цього візиту. Не тепер. Тепер вона хотіла сховатися, зникнути — бодай з цієї частинки світу, якщо вже з цілого світу зникнути не вдалося.
Про нього намагалася не думати. Та й про що тут думати? Мабуть, за якийсь час він почав її шукати. Стукав у двері, наслухав, виходив на вулицю і, наляканий, думав, що робити. Вже від Маршалковської повертався назад, знову підіймався сходами, знову стукав. За другим чи третім разом набрався відваги й запитав про неї доглядача зі злим поглядом. Йому не могли сподобатися ні зміст, ні тон того, що почув у відповідь. Про неї, про скандал, яким жила вся кам’яниця. Але про деталі він особливо не довідався. Не намагався знайти її в лікарні. Вона думала, коли вже могла думати, що, наляканий цим „скандалом”, він утік з Варшави. До того свого, ненависного їй Дрогобича.
Вона майже не помилялася. Не одразу, щоправда… Бо спочатку він у буквальному значенні онімів. 12 січня 1937 року лікар захворювань внутрішніх органів Казімєж Баця[102], який надавав медичну допомогу державним службовцям, визнав у пацієнта Бруно Шульца гостре запалення трахеї. Дрогобицький доктор Еліяш Гоффман[103] підтвердив діагноз, пояснюючи загострення стану хворого холодом у залізничних вагонах, які не опалювалися, а також вказав у лікарняному листку причини його відсутності „на службі” від 12 січня до і лютого. Сам пацієнт клопотав про „відпустку для покращення здоров’я”. Прошу дозволу шановної дирекції надати мені на два місяці…
Юні лікар порадив обстеження у психіатричній лікарні на Нововєйській[104]. Так буде легше прийти до тями. Заспокоїти організм і душу. Вона не хотіла. Мала куди втекти. Далеко, якнайдалі від Варшави. Від цього міста, на яке покладала великі надії, а воно принесло їй лише самі нещастя. Туди, де вона сама зможе впоратися. Галявина, сосновий ліс, дзеркало озера. Запах морозу за вікном. Це її вилікує. Бо ж вона хворіє на грип…
102
Доктор Казімєж Баця належав до Варшавсько-Бялостоцької Медичної палати, яка від 1934 року об’єднувала всіх лікарів, що працювали у державному секторі, самоврядуванні, соціальній опіці та вели приватну практику.
103
Доктор Еліяш Гоффман приймав у Дрогобицькій лікарні по вул. Ґрюнвальдській, належав до Дрогобицького відділу Товариства польських лікарів (Zespół Lekarzy Państwa Polskiego), читав наукові лекції.
104
Нововєйська лікарня (Szpital Nowowiejski) по вул. Нововєйській, 27 у Варшаві, споруду лікарні було відкрито 21 листопада 1936 року (встановлення лікарняного обладнання було заплановане на кінець 1939 — початок 1940 року, але через війну не було завершене). Сучасна назва: Незалежне воєводське об’єднання публічних закладів психіатричної лікарської допомоги у Варшаві.