Після цього мусила довго охолоджуватися в озері. Аж доки не побачила маму на березі. Її занепокоєний погляд. Отже, ні, ще ні… Ще ні до чого серйозного вона не готова.
Скидалося на те, що цього разу все вдасться. Редакція „Часу”[118] виписала Бруно довідку про співпрацю — щось на кшталт журналістського посвідчення. Ґомбрович допоміг із посвідченням ПЕН-клубу, яке відчиняло — принаймні теоретично — багато дверей. Від піаністки Марії Хазен[119], з якою познайомився в Закопаному, дістав найважливіші адреси. Від Дебори Фоґель — найважливіші поради. Як дістати іноземну валюту і паспорт дешевше (за 40, а не 80 злотих), у якому готелі зупинитися („L'Orient” біля Люксембурзького саду). І найголовніше — вже там, на місці: „Піти до Café du Dôme[120] на Монпарнасі, підійти до польського столика і відрекомендуватися. Їсти в буфетах кав’ярень, навстоячки, так дешевше…”
Він, щоправда, планував купити нову канапу для своєї кімнати на Флоріанській, але так тому й бути — канапа зачекає, Флоріанська зачекає. Тепер найважливіший квиток до Парижа…
У серпні 1938 року він урешті вирушив. Сам. Потягом, довшою трасою через північну Італію — головне, подалі від гітлерівської Німеччини, прикордонників зі свастиками на рукавах, презирливих поглядів „надраси”. Повіз теку, в якій було майже сто малюнків. Не кажучи про решту багажу, вже самі ці малюнки важили чимало. Знав, що відчує їх на плечі, коли бігатиме з ними по галереях Парижа. Але все компенсували надії на якісь примарні успіхи. Мистецькі, звісно, бо ж еротичні — легкодоступні. Для кожного. Зрозумів це одразу, як тільки вийшов на двірці Gare de Lyon[121].
„Жахливе місто, — писав до приятелів після повернення. — Що за жінки! Я розбитий. Справжній розпусний Вавилон!”
З мистецькими планами було гірше. Йому, провінціалові, не спало на думку, що влітку, та ще й такому спекотному, яким був той серпень, світова столиця виїжджає на вакації. Тобто теоретично він це начебто знав, бо сам квапив себе з виїздом цим арґументом. Але сподівався, мабуть, на якесь диво. Або недооцінював масштабу ситуації.
Бо справжній Париж спорожнів. Залишилися лише туристи, бізнесмени й мандрівні лицарі, як-от він. Зачинені театри, окремі музеї, практично всі авторитетні галереї. Навіть у Café du Dôme були переважно американці з путівниками в руках. Залишалося спробувати звернутися за підтримкою до посольства.
Не було майже нікого, кому б він міг показати свої малюнки і домовлятися про виставку. Польське посольство не було зацікавлене у популяризації його творчості ані, тим більше, його непримітної, нічого не вартої для урядовців Речі Посполитої персони. А Ян Лехонь, радник посольства з питань культури, приятель усіх приятелів Бруно, саме був у відпустці. Та й Бруно не знав французької, а без цього у Франції, як лякав його Віткаци, — „нічєво нє разбєрьош”.
Блукав вулицями. Як мав не блукати в такій метрополії? Він, котрого будь-яка стіна у Варшаві доводила до заціпеніння й викликала напад паніки. Але Париж — це й було місто для блукання. У тутешньому блуканні він міг майже закохатися. Картини, парки й кав’ярні на вулицях. Площа Піґаль[122] і Острів[123]. Собор Нотр-Дам, наче безголовий птах. Святі й волоцюги. Сюрреалісти разом із Фройдом вже встигли заволодіти художньою уявою. Це відчувалося! Що за свобода звичаїв — захоплювався він. А який темп життя. І ці тисячі авто, що шмигали взад-вперед на відстані кількох сантиметрів! У паризькому варіанті йому це заважало менше, ніж вдома.
Він майже одразу зрозумів, що не приживеться там. Ледь теплі мрії про світову кар’єру навіть не дозволили залишити теки з малюнками. Мало хто її побачив. Лише один галерист погодився на виставку на початку вересня, але Бруно мав покрити її кошти — 1600 франків за два тижні. Нормальна ставка в Парижі. Височезна, принизлива сума для злидаря з Польщі (близько 300 злотих — це його місячний дохід!). Мала рацію Марія Хазен, що це місто „не має ні співчуття до бідняків, ні сентиментів до убогих”.
Витримав три тижні. Виїжджав із Парижа з підібганим хвостом. Як не перший і не останній недооцінений — і радше з власної провини — польський художник. Покидав це місто без ілюзій. Навіть дивно, що він, вічно невдоволений песиміст, виплекав у собі якісь захмарні фантазії. Це, мабуть, була найбільша помилка. Але як помилка? Чия? Адже не його. Він переконаний у своїх малюнках. У їхній цінності. Й оригінальності. Їхній непроминальній красі. Знає, що колись вони будуть у найкращих галереях і найбільших музеях. Може, навіть у Луврі? Так — саме там. І екскурсії з усього світу будуть захоплюватися малим дрогобицьким генієм, його уявою, його лінією — усім. І за малесенький ескіз платитимуть не тільки „1600”, і не лише франків, але й доларів, юанів, шекелів, чи кому там що до вподоби… І не будуть постійно стогнати, що все мусить бути підписане французькою…
118
„Czas” — щоденна інформаційно-політична газета, виходила у Кракові в 1848–1934 роках, відтак у 1935–1939 роках — у Варшаві.
119
Марія Хазен (Maria Rey Chazen (Chasin), 1900–1966) — відома піаністка, до Другої світової війни мешкала в Лодзі, після війни — у Нью-Йорку, давала концерти на французькому й польському радіо, акомпонувала на концертах оркестрів у Парижі, приязнилася з відомими людьми, як Ромен Роллан, Анрі Барбюс, бувала у спільних колах з Амедео Модільяні, Пабло Пікассо, Дієґо Рівера, з Бруно Шульцом познайомилася 1935 року в Закопаному за посередництвом Віткаци, листувалася з ним, знайомила зі впливовими людьми, він відвідував її у Лодзі, перед виїздом з Лодзі через кілька місяців після початку війни закопала його листи в саду біля свого будинку — їх вже ніколи не буде знайдено.
120
Café du Dôme („Кав’ярня під куполом”) — паризька кав’ярня на бульварі Монпарнас, 109, відкрита 1898 року, культове місце зустрічей паризької мистецької богеми кінця XIX — початку XX століття, а також американських, британських та російських емігрантів, серед бувальців кав’ярні — Ернест Гемінґвей, Сінклер Льюїс, Амедео Модільяні, Пабло Пікассо, Езра Паунд.
121
Ліонський двірець — найбільший у Франції та один із шести головних залізничних двірців у Парижі, щороку ним користаються близько 83 млн пасажирів, першу його дерев’яну споруду було відкрито 1849 року, наступну, що існує донині, відкрито 1855-го та відреставровано 1871 року після пожежі під час Паризької Комуни.
122
Площа Піґаль у Парижі, названа на честь французького скульптора Жана-Батиста Піґаля, неподалік цієї площі розташована відома секс-індустрією дільниця червоних ліхтарів.
123
Острів Сіте, один з двох островів Сени, що збереглися в найстаршій центральній частині Парижа, часто відвідуване туристами місце.