Після повернення написав із полегшенням: „Я вже знову вдома, замкнений у малому й безпечному колі дрогобицького горизонту. Розпочинаю шкільну працю…” І далі знову про дива провінції. Про цілющий ґрунт і гніздо, мітологічну батьківщину, внутрішній пульс якої він освоїв і приручив.
Він не потребував іншого Джерела. Лише тут міг чекати на свого Месію.
Сестрі привіз у подарунок комплект рушників з Галері Лафаєт[127].
Удома застав новину, що пан Бруно Шульц отримав Золотий Лавр Польської академії літератури[128] за заслуги в галузі письменства. Велика честь, хоч трохи шкода, що лавр лише називався золотим… А премія „Літературних новин”, попри рекомендації Тувіма, Слонімського, Налковської та Новачинського, цього року знову втекла йому з-під носа… Добре, що він хоч не розраховував на неї. Хоча в глибині душі визнавав, що хотів би „взяти цю премію”, бо вона є „містком до виходу за межі польської мови”.
Але „зате” тепер у реєстрі дрогобицьких учителів гордо звучало:
„Шульц Бруно, професор, нагороджений Золотим Лавром ПАЛ”.
Ще недавно він бідкався, що не розуміє „духу часів”. Але тієї осені неможливо було не зрозуміти. Як тут чим-небудь радіти — нагородами, рецензіями, квітучими гортензіями, якщо світ так жахливо спаршивів і, здається, — безповоротно. Зі сходу віяло морозом сибірських концтаборів, із заходу — пеклом спалених книжок і синагог.
Особливо новини з Німеччини, батьківщини його найважливіших, улюблених письменників, були жахливими. І їх не можна було оминути жодною безпечною трасою. Тож він тим більше не шкодував, що побував у Парижі. Тепер уже б не відважився на таку подорож. Але інших надій ще не втрачав. На початку листопада Бруно підготував особливу посилку для Томаса Манна. У ній була новела „Die Heimkehr”, спеціально написана німецькою, оздоблена оригінальними малюнками, та майже любовний, як це характерно для Бруно, лист до автора „Зачарованої гори”. І, звісно, багато надій. „Адже, якщо…” Він власноруч усе запакував і з тремтливим серцем відніс на пошту. (Дехто каже, що передав через посильного, і, може, це була помилка. Але було це саме тоді.) А через кілька днів світ дізнався про Кришталеву ніч[129].
Німеччина, нова Німеччина, щоби помститися за дипломата, застреленого в Парижі єврейським студентом, накинулася на всіх своїх єврейських громадян. З палицями, камінням, кулаками й черевиками. Кров перемішалася з уламками скла з вікон і крамничних вітрин, на яких перед тим з’явилися великі написи „Jude”. Вперше державна влада організувала такий масштабний єврейський погром. До акції підключили не лише бандитські угруповання, але й одягнених у форму бійців SA і SS. Загинуло близько ста осіб, понад двадцять тисяч ув’язнено в концтаборах, осквернено всі єврейські цвинтарі й більшість синагог. Та ще й на громади накладено контрибуцію в розмірі мільярда марок на відшкодування втрат німецької держави…
Держава, наче ґанґстер, нападає на мирних громадян, та ще й вимагає викупу від єврейської спільноти… Ніч німецької ганьби, день побитого єврейського скла. Скла з вікон помешкань та фірм, які, згідно з Нюрнберзькими лжезаконами, належали „недолюдам”. Бруно без зайвих зусиль міг собі це уявити. Пророчі здібності, чутливість до кольору, до атмосфери лиха його ніколи не покидали. Однак він не міг припустити, що такі ж події чекають його улюблений Дрогобич. Навіть за всієї яскравості дотеперішніх „досягнень Гітлера…”
Також само собою напрошувалося питання: а що на все це його дорогий Томас Манн? Чи це правда, що він виїхав, емігрував, переїхав до Швейцарії? А якщо так, то чи встиг отримати посилку з „Die Heimkehr”? А може, вона з написом „Jude” опинилася десь на смітнику Deutsche Post? Мовчання письменника говорило радше про цю другу версію. Бо третьої, що великі письменники мають час на твори лише одного ґатунку — свої власні, — Бруно волів не брати до уваги.
Війна підкрадалася, наче кіт. Спершу поволі, м'яко — заголовками газет, виступами політиків по радіо, „що не віддамо ані ґудзика”, все більшою тривогою, чи варто планувати вакації… Відтак щоразу швидше. Посиленими закупівлями цукру, солі й хліба, мобілізацією чоловіків до війська…
Пакт Ріббентропа-Молотова був уже стрибком хижака до нападу. Двадцять третього серпня у Москві. Загроза. Як усі потенційні жертви, вони завмерли від зловісного змісту цієї угоди. Юна в Янові, Бруно у Дрогобичі. Двоє найбільших, найсильніших у світі й найлютіших ворогів змовляються над головами Польщі! Добре, що хоч маємо союзників, друзів, готових нам допомогти. Зрештою, англійська та французька армії не так давно впоралися з Німеччиною…
127
Galeries Lafayette — відома торгова галерея у Парижі, історія якої починається 1893 року з невеличкої галантерейної крамнички на розі вулиці Лафаєт, сьогодні це десятиповерховий торговий центр у Парижі й одночасно торгова мережа, представлена, зокрема, у Берліні та Нью-Йорку.
128
Золотий та Срібний Лавр — дві найважливіші відзнаки, які в 1935–1939 роках присуджувала Польська академія літератури за вклад у розвиток польської літератури.
129
Кришталева ніч — єврейський погром у гітлерівській Німеччині вночі з 9 на 10 листопада 1938 року. Вулиці німецьких міст були засипані уламками скла і кришталю зі знищених єврейських помешкань і крамниць — звідси назва погрому. Інше тлумачення назви пов’язане з теорією „кристалізації”, тобто очищення німецького народу від інших народів, передовсім від євреїв. Кришталева ніч була ініційована нацистською владою і мала організований характер державної акції. Ця подія має також інші назви: „ніч ганьби”, „листопадовий погром”, „німецька ніч”, „єврейська ніч”, „день розбитого скла”. Погрому передував озброєний напад молодого польського єврея Гершеля Ґриншпана на німецького дипломата Едуарда Ернста фон Рата у німецькому посольстві в Парижі, який стався 7 листопада 1938 року — Ґриншпан помстився за насильницьку депортацію з Польщі його родини, 9 листопада дипломат помер від ран.