Часом ставила собі питання: що з Бруно? Де він? Чи живий? Чому не приїхав тоді? Ці питання були вже, однак, лише одними серед багатьох. Не найважливішими. Головне було: що з нею самою? Чи варто жити в такому світі без Бога?
Не було надто багато часу на ці роздуми. День за днем вона просто падала з ніг від фізичної втоми. Носіння лавок, бідонів зупи, наливання в тарілки, роздавання, чищення, миття, складання мисок і тарілок.
І так день у день. Сама вже не мала ні сили ні бажання ковтнути що-небудь. Напівжива, поринала у сон на чернечому ліжку — короткий, хворобливий, але, на щастя, без кошмарів. Чи так уже буде завжди?
На мить, на благодатну мить, її підбадьорила зустріч із ксьондзом Стефаном Вишинським. Він був на ногах від світанку. Надавав останню послугу людям на одрі смерті й першу новонародженим, бо серед усе численнішої юрби втікачів були й вагітні жінки. Підбадьорював, заспокоював, допомагав натягати над подвір’ям велику плахту брезенту, щоб німецькі літаки не бачили, скільки тут крутиться людей. Це не була ні цивілізована війна, ні битва. Німці порушували всі людські та божі закони. Якби черниці позначили свій шпиталь знаком Червоного Хреста, тут же дістали б порцію бомб від вдячних літаків із чорними хрестами.
Майбутній примас Польщі подарував їй хрестик. Між сповіддю при смерті та відправленням на допомогу Варшаві кінного підрозділу повстанців знайшов час на розмову з Юною. Вона запам’ятала його теплий людяний голос і добрі очі. Але віру він у ній не оживив, не запалив знову божу іскру. Після війни вона вже не повернулася до костелу. Перестала вірити в Бога. Якби він був, то не дозволив би цього всього.
Повстанський прорив швидко почав перетворюватися на поразку. Крові було все більше. Для неї — зовсім не червоної. Крові сірої, майже чорної, брудної — вона прожирала бинти поранених або вже померлих, яких звозили з Варшави до монастирського шпиталю на сільських фірах. Замучених, переляканих молодих хлопців. Мокотів, Середмістя — важливі й неважливі для неї місця. Прага? Ні, там не було битв. Імовірно. Бо ніхто нічого достеменно не знав. Щось відбувалося, щось бачилося й чулося, але загальний сенс вислизав. На Варшаву летіли німецькі юнкерси, але раптом високо в небі з’явилися союзницькі літаки з парашутами, а один визволитель, здається, навіть приземлився десь поблизу.
День за днем підводи поверталися все повніші, місто палало все більшим факелом, а штурм угруповання Армії Крайової „Кампінос” для укріплення Ґданського двірця закінчився різаниною. І підводами, підводами, підводами. Повними вже не поранених, а просто трупів. Напівголих, понівечених, звалених один на одному. І сотнями втікачів, які загромаджували дороги. Таких самих нещасних, як ці на підводах. Для всіх якось знаходилося місце і тарілка зупи. Хоча з цим також було щораз гірше.
Бо на дорогах почали з’являтися тисячні натовпи вже не втікачів, а вигнанців з Варшави — хворих, збожеволілих від відчаю, поранених і поґвалтованих. Постріли німців підганяли їх до втечі. У навколишніх селах тривали масові вбивства. Літаки атакували рештки повстанців, які втікали назад в укриття до Кампіноської пущі. Підводи з харчами вже не прибували. Не вистачало їжі, бинтів, ліків.
Варшава палала все потужнішим клубом диму й вогню. Удень чорні хмари застували сонце, вночі робилося світло. Але людські крики і плач були ті самі і вдень, і вночі. І всюди літали клапті обгорілого паперу. Книжок, газет, якихось документів — так, ніби ці варвари в чорних уніформах нізащо не могли пробачити паперу.
Усе виразніше можна було бачити поразку повстанського прориву. Те, що сталося у столиці, легко можна було описати словами, які піднесено співалися десятиліттями. Передусім з „Варшав'янки”[159]. „Сьогодні твій тріумф або смерть?” Смерть — так виглядає не тріумф, а смерть. Спостерігали чергову поразку героїчного народу? Чи чергову трагедію народу, який не бачить реальності, кидає на битву безстрашних дітей без зброї, без шансів на перемогу? Вкотре поверталося питання: який у цьому сенс?
Одного дня десь поблизу пекло відчинило свої двері. Гуркіт, виття, наче хтось намотував гігантську пружину. Кілька сотень людей вибігали з монастиря на дорогу подивитися, що відбувається. Тоді пролунав постріл, і снаряд зі свистом полетів у напрямку Варшави. Це залізнична гармата з Ізабеліна, так звана всіма корова розпочала обстріл напівсконалого міста. Оповіщення остаточного кінця.
Ксьондз Вишинський приніс із подвір’я обгорілу сторінку з молитовника. А на ній уцілілі слова: „Будеш любити”. Показував її всім у піднесенні: це найсвятіший заклик повсталої Варшави до нас і до всього світу. Заклик і заповіт: „Будеш любити”.
159
Польська патріотична пісня-гімн, написана 1831 року під впливом листопадового повстання, споріднена з французькою „Марсельєзою”.