Але й вони віддавна були в опалі… Замовчувані або зганьблені в офіційних газетах, недруковані, розкидані по всьому світу. Ґомбрович на всю війну застряг в Аргентині. Тувім в Америці. Слонімський також на вигнанні. А Віткаци, той кольоровий птах польської літератури, безслідно зник — здається, вбили себе разом із коханкою десь під совєцьким кордоном. Але, може, це тільки розіграш, і раптом одного дня він вистрибне, наче джин із пляшки, з якоюсь черговою п’єсою і ватагою коханок? Лише Зоф’я Налковська знову вражала і дозволяла новій владі леліяти себе.
Бачила в газетах фотографії пані Зоф’ї, деякі сильно підретушовані, хоч, що там казати, це була завжди красива жінка. Чи було щось між нею і Бруно? Вони заперечували одне одного, але досить було подивитися, як вона часом поглядала на нього, щоб відчути тривогу. І цей тон, повний довіри, ця солідарність у доланні літературних труднощів… Схоже прагнення до художніх лестощів.
Це було колись. У давні часи, які тепер не мають жодного значення. Принаймні значно менше, аніж щоденна дорога на роботу розгромленим містом, у супроводі злих поглядів німців, які чекають на виселення, ревіння військових вантажівок та криків солдатів, що посеред руїн женуться за якоюсь своєю жертвою. А може, Налковська завітає і до Ґданська, може, не забула Юну, погодиться зайти на чай. Може, знає, що сталося з Бруно? Хтось такий, як вона, тепер може знати все…
Здається, вони нещодавно мусили розминутися у Верещі. Це ж тут був розміщений той медичний заклад, в якому німці виробляли мило з людських решток. Так принаймні повідомляла офіційна пропаганда, так ухвалила спеціальна Комісія з розслідування нацистських злочинів, у складі якої була Зоф’я Налковська. Невдовзі письменниця увіковічнила все це в оповіданні „Професор Шпаннер”[163] — мабуть, найкращому в її „Медальйонах”[164]. Люди тут не надто вірили офіційним гаслам, але у кровожерливого професора Шпаннера — так. Трохи дивно, що її по-суддівськи правочинний брат замовк при цій темі й лише хмикнув, щоб не вірила всьому, про що пишуть літератори. Особливо пані літераторки. Бо іноді люблять перебільшувати…
Але навіть якби вони зустрілися… Мабуть, не проштовхалася б до пані Зоф’ї. Вони вже жили у двох різних світах. Ця прилетіла військовим дуґласом із комісією з Варшави, а містом пересувалася в колоні автомобілів з ескортом можновладців різної масті. Явних, прихованих, цивільних, у формі, не виключаючи совєцьких. До неї б навіть не підпустили. Та й її, Юну, вона б, мабуть, не впізнала. Вони й бачилися заледве кілька разів у житті. А війна, вважай, усіх змінила. І не кожному було по дорозі з ретушуванням… Та ще й з незрозумілими жіночими претензіями в душі…
Поки що сама розпитувала, прислухалася, складала докупи якісь уривки інформацій і розповідей. Євреї з Дрогобицького ґетто вбиті. Всі. Майже. Як і всі інші — варшавські, краківські, львівські. Тоді, але й пізніше. А коли — ніхто достеменно не знає. А тим більше невідомо поіменно, хто загинув. Бруно точно був живий ще у 1942 році, бо ж отримала цю картку від нього. Може, він у Німеччині, вижив у якомусь концентраційному таборі. А якщо він на іншому боці світу? Бо, може, якщо не ґестапівець, то енкаведист урятував його від найгіршого і забрав із собою вглиб Совєцького Союзу. А звідтіля — з раю тобто — не так легко вибратися. А може, ближче — у Дрогобичі, у Самборі, в селі поблизу Трускавця — хтось його переховав у стодолі чи в землянці, мав же він якихось польських приятелів. Нехай лише підлікує нирки — і знову з’явиться, як справжня зірка польського слова.
Бо ж тоді, в листопаді, він уже мав нові арійські документи, квитки на дорогу до Львова і до Варшави, гроші. Що ж сталося, куди зник, на якому людському чи небесному пасовищі опинився?
— Боже мій святий! — зітхала все частіше. — Чому я тоді не поїхала до нього? Треба було побороти свій власний страх і врятувати його від його страху — більшого і небезпечнішого, якщо я живу, а його немає.
Спершу ходила на якісь зустрічі. Осередок львів’ян. Залишки, рештки тих, хто вижив. І кого позбавили батьківщини, родин, дитинства. Раз чи два була на цих розмовах. Багато не говорила, трохи випитувала на перервах, але передусім намагалася слухати. Не підслухала, просто слухала. Деякі любили говорити. Розповідали про все, що бачили або коли-небудь чули. Хотіли бути важливими. І для неї були — це ж голоси й відлуння звідтам. Розмовляли дві жінки. Спершу подумала, що старі. Але тут-таки зрозуміла, що вони могли бути її однолітками.
163
Рудольф Шпаннер (1895–1960) — німецький лікар-патолог, професор медицини, офіцер СС, директор Інституту анатомії Ґданської медичної академії (1943–1944), проводив експерименти з виготовлення мила з людського жиру.
164
„Медальйони” (1946) — збірка оповідань Зоф’ї Налковської про долі людей, які пережили переслідування німецьких нацистів, матеріали для написання письменниця зібрала, працюючи в Головній комісії з розслідування нацистських злочинів у Польщі.