Під час кочування з циганським табором, у болоті, холоді, бідуванні, пізнав самородний талант — поетку Папушу[172]. Спершу перекладав її скромні чудові вірші, відтак допоміг їх опублікувати. Однак за законом ромських старійшин виявилося, що вони порушили табу клану. Зрадили, видали таємницю чужим. Державі, посадовцям, міліції. І він, і вона заплатили за це — спершу бойкотом, відтак вилученням із громади. Навіть кулаки пішли в хід. Він важко це пережив, його наміри були дошкульно перекручені, його — переслідуваного — звинуватили у зраді. А Папуша, якій Фіцовський допомагав і якою опікувався, до кінця життя жалкувала про своє поетичне „розкриття”.
Увесь цей час Юна почувала себе чимось ображеною. Звинувачувала молодого поета, закоханого в Шульца, що не відповів на перший порив її ентузіазму. І вже ніколи більше собі цього не дозволила. Стала обережнішою, перевіряла кожне слово, пов’язане з Бруно, яке хотіла виявити, уникала теми малюнків, іноді взагалі не була схильна що-небудь відкривати. Однак тепер вже знала, що він — Єжи Фіцовський — є, існує, чекає на звістки про Бруно. Намагається публікувати якісь статті про Шульца, передає Музеєві літератури колекції малюнків та листів, сам їх колекціонує. І що він не був лише літературним метеоритом, що зміцнює свою власну творчу позицію. Видає збірки віршів та літературно-критичні праці. Його голос починає щось означати, стає щоразу більш індивідуальним. А щодо шульцівських питань, то це взагалі авторитет.
От лише „шульцівських питань” насправді немає. Окрім випадкового товариського обміну й натяків, що де-не-де прослизали, про те, що такий письменник узагалі був — суцільне мовчання. Невипадкове. Адже те саме стосується Віткаци, Ґомбровича, Мілоша. „Вчора” не існує, важливим є тільки й виключно крикливе сьогодні. Всемогутня Цензура, з вишуканістю соціалістичної новомови названа Головним управлінням з контролю преси, публікацій і видовищ, знищує будь-яку спробу згадки про „нереалістичних” та „буржуазно-декадентських” письменників. Вони у списку заборонених — і крапка. А скоріше — точка!
У краківському „Літературному щоденнику”[173], наприклад, у жовтні 1949 року було прийнято до друку есей Фіцовського про творчість Шульца. Цензура не дозволила його опублікувати. Після цієї спроби мовчання запало на багато років.
Юна лише на мить почувалася розчарованою. Знала, однак, де живе і в якій системі. Пізнала її смак ще в Янові. Їй досить було пригадати лапи совєцького солдата, які витягли її з натовпу на двірці. І мовчання інших подорожніх, які раптом втупилися в урядові „укази” над касою і, паралізовані страхом перед людиною у формі, вдавали, що не бачать, що відбувається, не чують її криків про допомогу. Добре, що десь є той, хто розділяє з нею почуття до Бруно. Але вирішила, що мусить сама впоратися з пам'яттю про нього.
Помер Сталін, тиран над тиранами, виродок і брехун, гірший за інших не лише кількістю жертв — закатованих, загнаних, обернених на звірів. Гірший, бо вдає спасителя, захисника мільйонів, спокушує людей шляхетними закликами. Тепер вони відплатили йому тим самим. Зовні розпачем і пафосними поемами, а за спиною блазнюванням та співанками, що „здох собака”.
Трималася від цього здалеку. Мала інші, більш особисті втіхи. У місцевій Вищій педагогічній школі формувалася бібліотека. Шукали директора. Подала свою кандидатуру, відповідала усім кваліфікаційним вимогам. Навіть більше. Приступила до роботи з великим ентузіазмом. Утомлена шкільною рутиною, все абсурднішими навчальними програмами в соціалістичному дусі, чи ж не мріяла вона про це віддавна? Заховатися, відпочити від галасу шкільних коридорів і дитячих ілюзій. Книжки, ряди томів — у цьому світі хотів би бачити її Бруно. Це ж був його світ. А вона, Юна, нарешті має шанс знову побачити його в кожній описуваній книжці, зустрічати в лабіринті доріг між полицями, де він крадькома прослизає, з таємничою, ніжною усмішкою на вустах. Буде цих доріг, цих томів більше — тепер це її завдання й життєве покликання.
На роботу ходила пішки. Як і раніше. За вибором і для насолоди. Зрештою, трамваї не доїжджали до вулиці Собеського, все одно треба було йти від зупинки на Ґрюнвальдській. Часто починала шлях від самого дому. Двадцять хвилин — півгодини в один бік. Зазвичай сама, не озираючись пообіч, швидкою ходою. Бо добре бути наодинці з собою і добре втомитися в дорозі.
Не мала друзів. У ті часи люди небагато знали одне про одного. Краще було не знати. І не говорити. Як тут сподіватися близькості, якщо за необережне слово можна було потрапити до в’язниці. Підтримувала контакти зі старшими працівниками, з професорами та їхніми дружинами. З ними мала спільну мову. З молодшими, які захоплювалися досягненнями соціалізму та перевагами нової системи, не могла порозумітися.
172
Броніслава Вайс, Папуша (1908/1910?—1987) — ромська поетка, належала до етнічної групи низовинних польських ромів, її табір кочував на території Поділля, Волині та в околицях Вільнюса, самостійно навчилася читати й писати, під час Другої світової війни переховувалася з табором у лісах Західної України, її талант відкрив Єжи Фіцовський. Після виходу 1953 року його книжки „Польські цигани”, в якій описав вірування, обряди, звичаї та моральні закони ромів, Папушу звинуватили у зраді таємниць племені й вигнали з табору, через що вона психічно захворіла, проте ніколи не звинувачувала в цьому Фіцовського. 1956 року вийшла збірка „Пісні Папуші” у перекладі Фіцовського з ромської мови, від 1962 року належала до Спілки польських письменників, її вірші перекладено німецькою, англійською, французькою, іспанською, італійською, шведською мовами, знято художній фільм „Папуша” (2013, реж. Йоанна Кос-Краузе та Кшиштоф Краузе).
173
„Dziennik Literacki” — додаток до краківської щоденної газети „Польський щоденник” („Dziennik Polski”), заснований у березні 1947 року.