Я пам’ятала, що перед виходом треба озброїтись. Інтелектуальністю, серйозністю, елегантністю.
Доброзичлива — казали про неї. Але тримається на відстані. Завжди ділова. Не розуміла того, що хтось міг повільніше сприймати розпорядження. Нерідко підвищувала голос. Іноді кричала, навіть на професорів, якщо вчасно не повернули позичені книжки. Сердилася, коли колеги брали „звільнення на дітей”, але часом казала, що саме сім’я є найважливішою.
Навчала працівників оцінювати старі книги, реєструвати нові надходження та інших таємниць бібліотечного ремесла. Читачів намагалася переконувати, щоби шанували книжки, показувала, як користатися словниками з дев’ятнадцятого століття, як складати бібліографію до конкретної теми. Не підводила тих, хто розраховував на неї.
Розмови з нею ніколи не були пустими. Провокувала дискусії про мистецькі події й літературу. Того, кому здавалося, що вона говорить лише про банальні речі, могла здивувати гострим судженням. Не тільки про книжки й письменників.
Іноді можна було почути її в’їдливі коментарі про чоловіків — красивих (добрий жеребець!), низьких (коротун), ксьондзів (гарна статура, мусять скасувати целібат!), а також про жіночі мезальянси (оця мусила думати маткою!).
Не менш мальовничо висловлювалася про костел. Ви бачили це середньовіччя? — казала до сусідки про процесію на свято Пресвятої Євхаристії. Але хрест висів у її помешканні над дверима. Не ховала його. Мала з богом (з Богом?) свої власні порахунки.
Іноді їздила Польщею, комплектувала книгозбірню, купувала книжки у видавництвах та антикварних крамницях. Навіть на базарах і у приватних осіб. Бо ж книжки завжди всюди поневірялися — принижені, недооцінені. Треба було подбати про них. Купувала всього потроху. Трохи класики, романтиків, трохи — за наказом міністерства — сучасних „творів” про те, як „трактори підкорять весну”[174] або як мається „влада” чи „громадяни”. Проте найбільше підручників. Ну й трохи тих своїх довоєнних раритетів. Щоб не наразитися на політичні звинувачення, але й врятувати від знищення те, що так любила. Минулу літературну епоху, в якій виросла, яку, завдяки Бруно, обожнювала і яку тепер так болісно відсунуто в тінь.
На все мусить знайтися місце у бібліотеці, яка прецінь допомагає виховувати майбутніх учителів, — казала не раз. Ніби завчасно намагалася запобігти звинуваченням.
У познанській антикварній крамниці знайшла видання „Фердидурке” Ґомбровича з глузливою присвятою: „Для пані Ані, яка ані, ані…” Купила її собі — зрештою, там були малюнки Шульца[175]. І цей надпис. Принагідно зі здивуванням виявила, що має на полиці інший примірник цієї книжки. Із присвятою Вітольда Ґ. самому Бруно:
„Дорогий Бруно, саджу кволу рослинку цих частин тіла на родючому й чудовому ґрунті Твоєї Особи. ВҐ, 20 X 1937”.
Неймовірно. Звідки він узявся? Чи його приніс із собою Бруно? Тепер? Це були „домашні” книжки. Але вже примірник „Санаторію під Клепсидрою”, досконало збережений, ніби щойно вийшов з-під друкарського преса, згодом каталогізований і описаний, потрапив на бібліотечні полиці (Надходження К.126/56, тепер сигнатура II 10853).
У її бібліотеці. Пані директорки Юзефіни Шелінської. Лише деяким, всього лишень деяким відомої як колишня наречена Бруно Шульца.
Коли її питали, заперечувала цей зв’язок. Мала чужим відкривати свої та Бруно таємниці? Зрештою, тут майже ніхто не знав про її минуле знайомство із Шульцом. А про теперішнє — тим більше ніхто! А що хтось собі там щось шепоче по кутках… — то й нехай.
Вже померла Зоф’я Налковська — до кінця енергійна й нагороджувана. Мабуть, єдина з усього довоєнного кола знайомих Бруно, яка щось означала після війни. Той доктор Шпаннер з її „Медальйонів”, який, зрештою, діяв тут, у Верещі, може б, снився Юні ночами. Але ж не для цього вона знову могла снити. І бачити кольори.
Інші мали значно гірше… Навіть знайомого з Лясків, уже примаса ксьондза Вишинського, нові правителі закривали в монастирях і тягали по в’язницях. А її святий Тадеуш Штурм де Штрем, здається, відбуває якесь покарання. За шпигунство чи за змову проти нової влади. Тобто, як усі довкола твердять, — задарма. Юна не може з цим змиритися. Бо як це так… задарма? Це ніби з найжахливіших снів Бруно. І Франца Кафки, так. Вона спробує щось зробити. Принаймні розпитати. Брата. Знає, що він, як суддя, на боці тих, які запроторюють до в’язниць, але, можливо, про щось дізнається.
175
Бруно Шульц зробив кілька ілюстрацій до першого видання роману Вітольда Ґомбровича „Фердидурке” (1937, датований 1938, видавництво „Рій”, Варшава), які не повторились у наступних виданнях, український переклад роману: Вітольд Ґомбрович,