У поданні ректора про присвоєння їй наукового звання асистента професора було написано: характеризується дбайливістю у виборі творів та наукових матеріалів. Добрий організатор роботи. Світогляд — науковий. Активна у громадській роботі. Окрім цього, …жваве зацікавлення книжками, любов до праці, високе почуття відповідальності.
Тепер вона може за це поплатитися. Знає, що її чекає. Знає той сморід облави, те незрозуміле дрижання повітря перед наближенням бурі. Дивиться на себе у дзеркало уважніше, ніж зазвичай. Звідки вони це знають, як упізнають гени народу Шренцелів[207] і Шульців? Волосся? Його густота? Його переплетення? Земля носить мільйони брюнетів, значно темніших і кучерявіших, ніж вона. Італійців, вірменів, іспанців. Ніс? Цей, між іншим, класичний і зовсім не гачкуватий, як на антисемітських німецьких плакатах. Страх ув очах — о, так, це може бути доказом походження. Це — безумовно.
Знайшла фотографію, яку зробила для Головного статистичного управління. Подивимося спокійно. Темне, але коротке волосся, нікого не зваблює. На шиї хустинка в горошки. Трохи забагато помади на губах, але загалом — статечна, зріла краса. Саме такий мала тоді вигляд. Не без задоволення визнала навіть, що трохи нагадує зірок кабаре Ганку Ордонувну або Міру Зимінську[208]. Боже мій! То вони також? Це тому вона схожа на них?
Треба піти, доки не пізно, доки тебе не вистежили, не викрили й не напали. Доки не буде іншого виходу, окрім відкритої боротьби. Воліла піти сама, доки все не розпочалося серйозніше.
Випередила удар. Сама подала заяву на звільнення. Не на звільнення — відмовлялася від посади. Старанно зважувала кожне слово. Бо йти з бібліотеки не хоче. Для нього, для Бруно це робить. Бо ж як він тут залишиться сам на цих алейках, спорожнілих без її слів, і холодних, без її долонь, полицях, з яких його намагатимуться скинути наступники співців Нової Гути та бригади шліфувальника Каргана[209]. І для себе також. Бо ж у неї більше нічого немає, окрім цього бібліотечного простору, стежок, гущавин, окрім книжок на полицях, які дають бодай найменше відчуття того, що життя має хоч якийсь сенс.
Через місяць після так званих березневих подій[210], коли в усій країні розв'язалася антисемітська істерія, написала до ректора Ґданської Вищої педагогічної школи — чемно, рівними рядками, літерами ще більшими, ніж її налякана душа. Ввічливо просила про звільнення з функції керівника бібліотеки. Відмовлялася від функції, але не від місця роботи.
Свою відмову мотивувала перевтомою і нервовим виснаженням на керівничій посаді.
Перед Фіцовським не мусила прикидатися. Це був удар у самісіньке серце. Але для того, аби це серце врятувати.
Та хто б у це повірив? Вона — завжди перша перед роботою й остання після роботи? Яка пожвавлено говорила лише про одне. Книжкова міль та й годі. Оці повірили запросто. Без жодних проблем. І без сорому. Бо такий вітер повіяв, бо можна було позбутися цієї „жидівки”. Одним махом, не вагаючись. Утім, може, їхня рука й затремтіла? Так себе трохи заспокоювала. Бо відмову розглянули лише через два з половиною місяці. Вочевидь, вона вкотре була наївною. Мабуть, чекали вказівки зверху. Або хотіли взагалі звільнити її з бібліотеки. Адже спочатку відбувся публічний суд — пардон, збори колективу.
Виступили всі, навіть якісь нові. Один серед цих нових здався їй знайомим, не пригадувала звідки. Кам’яні обличчя, замуровані вуста. Жодного доброго слова. Її працівниці, переважно жінки. Але говорили лише чоловіки. Врешті виступив отой новий чи не зовсім: що от…, що тепер, у важкі часи, треба бути рішучим, не піддаватися, інакше ті, відомого походження, ворожі сили оточать нас і прикінчать, що й оком не зморгнемо…
Упізнала цей голос і цю сорочку, що вилазила зі штанів. Пан Войтек в усій красі. Таки знайшов спосіб, аби нагадати їй про себе…
Залишилася у бібліотеці рядовою працівницею. Мало хто б одважився на такий крок. Але надто любила книжки, які вже називала „мої”, аби відмовитися від усього. Надто пишалася тим, що створила. Надто великий сховок мала тут для свого Бруно. Знайшовся письмовий стіл. Чорного фартуха навіть не мусила міняти. І лише в газетах читала про те, якої шкоди заподіяли „сіоністи” героїчній владі й народові. Відтак на заглушуваних західних радіостанціях слухала, скільки тисяч людей мусили або самі хотіли виїхати з країни у цій атмосфері полювання на відьом. І ті, що пережили війну, і їхні діти раді скористатися нагодою вирватися із „соціалістичного ґетто”. А що трохи шахраїв між них затесалося… То так завжди буває.
207
Шренцель (Schrenzel) — справжнє прізвище родини Шелінських, змінене на Шелінські після їхнього переходу на католицизм.
208
Міра Зимінська-Сиґетинська (Mira Zimińska-Sygietyńska, 1901–1997) — зіркова співачка й акторка в міжвоєнних кабаре, одна з перших автомобілісток у Польщі (її червоний мерседес-кабріолет був легендою в довоєнній Варшаві), приязнилася зі скамандритами, одна з моделей Віткаци, під час Другої світової війни боролася в Армії Крайовій, брала участь у Варшавському повстанні, була ув’язнена у Пав’яку, акторка театру, режисерка і педагог, співзасновниця і директорка державного ансамблю пісні і танцю „Мазовше”.
209
„Бригада шліфувальника Каргана” („Brygada szlifierza Karhana”, 1949) — п’єса чеського драматурга, взірець літератури соцреалізму про перемогу соціалістичної колективної праці над буржуазним минулим, уперше поставлена в Лодзі 12 листопада 1949 року з нагоди відкриття Лодзького Театру Нового, на основі цієї п’єси було знято художній фільм „Дві бригади” (1950).
210
Березень 1968 року (Березень’68, Штурм’68) — політична криза, спричинена студентськими демонстраціями у Варшаві, Ґданську, Кракові, Познані, Лодзі, Радомі та інших містах, які були придушені відділами громадянської міліції та робітничими активістами. Першою була демонстрація студентів 30 січня 1968 року біля пам’ятника Міцкевича у Варшаві з вимогою відновлення забороненого спектаклю „Дзяди” в Національному Театрі та скасування цензури. 19 березня Ґомулка засудив антирадянські мотиви „Дзядів” та антисоціалістичні дії студентів, яких було оголошено „ворогами Народної Польщі”, наголосив на єврейському походженні ініціаторів протесту з Варшавського університету, що викликало нечувану хвилю антисемітизму (лише з Польської об’єднаної робітничої партії було викинуто понад 8 тис. осіб єврейського походження), яка поширилася на всі галузі суспільного, політичного, культурного, освітянського життя Польщі. Організатори протестів відбули ув’язнення від 1,5 до 3,5 року.