Вона не дозволила зіштовхнути себе з дороги. Мала свого Бруно. І тепер мала ще тінь Бруно — його Біографа. Видавав книжки, розвідки про Шульца — це була природна причина, аби писати до нього. Але часом любила просто поговорити з ним. А коли замовкала, то мала на це поважні причини. Навіть у Тлені не вдавалося подолати депресію. Навіть у лісі не знаходила способу втекти від політики, яка сама нав’язувалася „післяберезнево брутально, просто не по-людськи”.
Думала, що вже нічого в житті не боятиметься. Вона, така мужня, яка пережила смерть рідних, утечі, бомбардування. Безконечний, щоденний страх бути викритою. А все ж іще двічі справді боялася. І лише один раз плакала — тижнями не могла прийти до тями і повернутися до нормального життя.
У грудні 1970 року знову стріляли в людей. Та ще й майже під боком. У Ґданську, в Ґдині — чергами й поодинокими вистрілами[211]. У Верещі також. У робітників, які йшли до кораблебудівного заводу і підпалювали партійний комітет. Так прощався з владою ненависний їй Ґомулка. Той самий, котрого ошаленілий натовп вітав криками „Вєслав”, „Вєслав”, підбадьорюючи до „цькування польських євреїв”.
Той, через кого бібліотека перестала вже бути „її”, а точніше вона перетворилася на „бібліотечну”.
Той один-єдиний раз, коли справді плакала, трапився через два роки, після смерті коханого брата. Довго не могла опанувати себе. У бібліотеці її не впізнавали: ця пані Юзефа, завжди така стримана, „застебнута на останній ґудзик”, плакала по кутках за кожної нагоди. І ходила в чорному. Нікому не зізналася чому. Тільки не тут — після Березня тут у неї не було приятелів. Через рік, без жодного слова, без традиційного прощання, вийшла на пенсію.
Їздила до Тухольських борів, до Тленя, давала приватні уроки французької, намагалася дістати дозвіл на поїздку до кузини в Англію. Не раз вибиралася до так званої Циганівки[212] — літнього будинку Фіцовських в околицях Варшави. Але тільки вибиралася… Не приховувала, що воліє триматися від столиці подалі, тож її цілком задовольняють ці триста п’ятдесят кілометрів відстані від Ґданська до Варшави.
Політикою не цікавилася — настільки, наскільки могла нею не цікавитися інтелігентка, яка вже не мала ілюзій щодо влади. Але знайомство, майже приязнь з Фіцовським допомогли їй зрозуміти певні речі. У 1976 році газети й телебачення захлинулися „слушним” обуренням проти Листа 59[213]. Видатні мистці й інтелектуали протестували проти змін до конституції, які навічно віддавали Польщу владі партії та Радянському Союзові. Серед тих, хто підписав цей протест, був і Єжи Фіцовський. У відповідь влада наклала на нього заборону публікацій — винахід римських імператорів, але в сучасній оправі.
Юна цим дуже перейнялася. Посеред очевидних зауважень щодо Торговиці й Рєпніна було видно її справжню турботу про Біографа та його родину. То що тепер, на що вони житимуть? Як можна так трактувати мистця? Це ж він і творів Бруно не зможе тепер видавати? Ніхто цього не знав. Як і мало хто знав про таємну зброю Фіцовського, на яку не поширювалася заборона — тексти пісень. Головно завдяки цьому родина Фіцовських могла пережити найгірші часи. „Кольорові вози”[214] у запальному виконанні Марилі Родович лунали вздовж і вшир по всій Польщі. Закликали до танцю навіть партійних бонз, які раптом відкривали в собі циганський порив до свободи, не розуміючи, що підтримують цим „реакційного” письменника.
Пан Єжи, на щастя, встиг видати „Книгу листів”[215] — дуже гарно, з новими, невідомими їй раніше блоками листування. Наприклад, до багатолітнього приятеля Зенона Васнєвського[216], з яким вона не була знайома. Відчувала, що знадобиться папка, а не каталожні картки. Папка із двічі повтореним заголовком, бо занадто нервово замахнулася на своє прізвище: „Юзефа Шелінська”. Складала туди все, що безпосередньо її стосувалося. Нехай не мучаться після її смерті. От ще тільки окуляри для читання і — вперед. Розпочинаємо.
Кілька зворушливих спогадів — Бруно грав у лотерею. Постійно сподівався, що виграє, що закінчаться його матеріальні клопоти. Прораховував з приятелем, що до чого, яку частину лотереї треба викупити, хто вже мав з ним поділитися й не поділився, а виграв сам… чверть лотереї — і цілі шістдесят тисяч! Вистачило б на подорож до Італії чи Іспанії. Вона ніби чула, як він усе це говорить… Але після прочитання наступного листа відклала книжку. Бруно згадував, що вони разом з Юною, його нареченою, їдуть до Закопаного. Васнєвські, бо, здається, за спиною „дорогого Зенка” була ще якась дружина, вочевидь відреагували захоплено. Та він у своїй відповіді волів відмежуватися від цієї ситуації. Наче провінціал, підловлений на залицянні:
211
Грудень 1970 (грудневі події, грудневе повстання, бійня на Узбережжі) — робітничі протести у Польщі 14–22 грудня 1970 року (страйки, демонстрації, віче, бунти головно у Ґданську, Ґдині, Щеціні й Ельблонґу), придушені міліцією та військом. Причиною була урядова постанова про підвищення цін на продукти харчування, страйкарі вимагали скасування цієї постанови та підняття зарплатні. Протести почалися 14 грудня на Ґданському кораблебудівному заводі й перекинулися на інші міста, у результаті репресій під час грудневих подій загинула 41 особа, 1164 було поранено, арештовано понад 3 тис. осіб.
212
Заміський будинок Фіцовських неподалік Варшави в місцевості Вільґа, назва „Циганівка” пов’язана із захопленням Єжи Фіцовського ромами, на подвір’ї будинку стоїть автентичний циганський віз.
213
Лист 59, або Меморіал 59 — відкритий лист до Сейму, підписаний наприкінці 1975 — на початку 1976 року 66 польськими інтелектуалами (спочатку їх було 59, звідси й назва) із протестом проти змін, внесених до Конституції ПНР, зокрема про керівну роль Польської об’єднаної робітничої партії та вічний союз Польщі із СРСР. Підписані під листом вимагали свобод совісті, праці, слова та інформації, науки. Лист закінчувався словами: „де немає свободи, там немає миру й безпеки”. Це був перший колективний спротив польської інтелігенції проти комуністичної влади, відтак було ще кілька схожих листів від лівої опозиції та католицьких середовищ.
214
Пісня „Wozy kolorowe” (повна назва „Jadą wozy kolorowe”) на слова Єжи Фіцовського, музика Стефана Рембовського, оригінальне виконання Марилі Родович.
215
Йдеться про друге видання „Книги листів”: Bruno Schulz, Księga listów, zebrał, opracował, przypisami i aneksem opatrzył Jerzy Ficowski, Kraków : Wydawnictwo Literackie, 1975. Згодом були й наступні видання. Український переклад: Бруно Шульц, Книга листів, уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський, переклад з польської Андрія Павлишина, Київ : Дух і літера, 2012.
216
Зенон Васнєвський (Zenon Waśniewski, 1891–1945) — польський літератор, художник, графік, перекладач німецької поезії, закінчив архітектуру у Львівській Політехніці, працював учителем малювання, співзасновник літературно-мистецького часопису „Камена”, листувався із Шульцом, намалював кілька його портретів, під час німецької окупації боровся у підпіллі, був в’язнем концентраційних таборів Майданек, Освенцім, Оранієнбурґ та Берґен-Бельзен, де загинув у квітні 1945 року.