Але процес асиміляції з місцевим славянським населенням ішов дуже швидко. В кінці XI ст. од варягів залишаються сами імена та літописні згадки, а в XII ст. варяжське походження династій і може деяких аристократичних родів стає уже просто історичним переказом. Отже, чисельно варяжський елемент не був сильний; культурно, як уже було вище зазначено, він мало чим перевищував (і то хіба в початках) славянських тубильців, а тому і дав скоро себе засимілювати славянській стихії. Так повстала у Київі українсько-руська держава.
Література до розділу 3
Головні питання цього розділу обговорені в таких працях:
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. І, Київ, 1912.
Д. Багалій, Нарис історії України на економічному ґрунті, т. І, Харькїв, 1928; також див.:
Ст. Томашівський, Українська історія. І. Львів, 1919; Про передісторичні часи: Збірник «Трипільська культура на Україні», Київ, 1926.
В. Данилевич, археолоґічна минувшина Київщини, Київ, 1925.
В. Хвойка, Древніє обитатели средняго Приднепровья, Кіев, 1913.
А. Спіцин, Південно-руський неоліт, «Ювілейний збірник в честь Д. Багалія», Київ. 1927. Статті з археолоґії в збірниках: «Київ та його околиця в історії і памятках», Київ, 1926 і «Чернигів і північне Лівобережжя», Київ, 1928.
Ф. Вовк, Статті про палеолітичні знахідки у Київі в «Матеріялах до української етнології» т. І. Львів, 1899 і т. VI, Львів, 1905;
Ф. Вовк, Магдаленське майстерство на Україні. «Записки Наук. Т-ва імени Шевченка» т. 45, Львів, 1902;
Ф. Вовк, Палеолітичні знахідки в с. Мізині на Чернигівщині, «Записки Українського Наукового Товариства, т. IV, Київ, 1909.
Я. Пастернак, Коротка археолоґія Західно-українських земель, «Богословія», т. І-ІІ, Львів, 1932. Про грецьку колонізацію крім Грушевського і Багалія
М. Ростовцевъ, Эллинство и иранство на югЂ Россіи, Петроградъ, 1918, а також гарний популярний нарис:
М. Ростовцев, Давно-минуле нашого півдня, Петроград, 1916. Про славянське розселення крім Грушевського:
L. Niderle, Slovanské starożitnosti Т. I. Praha, 1919.
А. Шахматовъ, ДревнЂйшія судьбы русскаго племени, Петроград, 1919.
А. Спицынъ, Розселеніе древне-русскихъ племенъ по археолоґическимъ даннымъ, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія», 1899, кн. VIII.
Про початки руської держави і про варяжське питання:
В. Мошинъ, Варяго-русскій вопросъ, «Slavia», 1930, т. X.
В. Мошинъ, Начало Руси, Норманы въ восточной ЕвропЂ.» Byzantinoslavica, Praha 1931, т. III. 1932, т. IV.
Т.I. Arne, La Suède et I'Orient. Upsala, 1914.
П. Смірнов, Волзький шлях і стародавні руси. Київ, 1928.
М. Vasmer, Wikingerspuren in Russland. „Sitzungsberichten der Preussisdien Akademie der Wissenschaften", Phil.-Hist. Klasse, Berlin, 1931, XXIV.
В. Пархоменко, Початок історично-державного життя на Україні, Київ, 1925.
Розділ 4
Перші київські князі. Охрещення України-Руси. Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Київська держава та її міжнародне становище. Питання про форму державного устрою київської Руси-України в науковій літературі
В останні часи дехто з українських учених — я маю головно на увазі проф. В. Пархоменка — почав усе дужче й дужче налягати на леґендарности оповідання літопису про перших київських князів. Розуміється, щодо окремих епізодів, щодо особистих взаємин окремих князів поміж собою, то тут можливі ріжні умисні й неумисні ухили в бік леґенди, в бік певних казкових уявлень. Але в цілому процес формування руської держави в його фактичній основі, так як він переказується в літопису, знаходить собі потвердження і в інших, головно чужих джерелах. Отже, для надмірного скептицизму, на нашу думку, нема підстави. Мова може йти хіба що про подробиці, деталі. Та річ, розуміється, і не в цих фактичних подробицях — головне завдання історика полягає в тім, щоб вірно представити образ розвитку молодої руської держави і зясувати ті чинники соціяльно-економічного і політичного характеру, які були движучими пружинами в процесі цього розвитку.
Вже в попереднім розділі мені довелося говорити про те, що поява варягів на середньому Дніпрі вплинула на зміну укладу тутешнього життя. Міста, положені над Дніпром і Десною, стають політичними центрами, і племінні інтереси відступають на другий план, даючи місце інтересам політичним, державним. На берегах Дніпра кладуться дуже легко основи славянської держави, бо елементи для неї були вже тут давно.
Осередком держави стає натурально Київ. Перші кроки цієї держави — рух на південь, походи на Царгород. Один з перших князів Олег (879-914) вже переходить в літописну традицію, як щасливий переможець у цих походах: від 911 р. маємо його договір з греками, де він вимовляє собі контрибуцію, право торговлі без мита й установляє норми торговельних зносин Руси з греками. Руські купці, прибуваючи до Царгороду, мали право залишатись там 6 місяців і, вертаючись, діставали на дорогу потрібні припаси. Мешкати в Царгороді вони мусіли на передмісті, в подвір'ї монастиря св. Мами. Входити до міста могли тільки партіями не більше 50 душ, без зброї і в супроводі грецьких урядовців. Договір установляв також форми судового процесу між русинами й греками, спеціяльні приписи щодо корабельних пригод на морі, про спадщину померших на грецькій території руських купців і дозвіл русинам служити в імператорськім війську. Ця умова має велику вагу для історії старого руського права, і тому вона викликала цілу наукову літературу.
Наступник Олега, князь Ігорь (914-945) продовжує обєднання руських племен і робить новий поход на Царгород 941 р., але не такий щасливий, як Олегів. Наслідком походу була нова торговельна умова з р. 944. В ній установлялась свобода дипломатичних і торговельних зносин, заборонялися безчинства русинів на грецькій території (зупинятись по прежньому мали русини в монастирі св. Мами), обмежувалося закупно паволок (дорогих шовкових матерій) руськими купцями; були внесені статті про поворот рабів, що утікали від своїх панів, про підсудність русинів в часі побуту в Царгороді, про викуп полонених. Спеціяльною постановою Русь зобовязувалася не втручатись до справ Корсунської области в Криму. Дозволялася русинам вільна ловля риби при усті Дніпра, але не вільно було їм там зимувати. Русь зобовязувалася не пускати т. зв. чорних болгар на грецькі володіння. Договір мав бути ратифікований у Київі.
Часи Ігоря то вже повна консолідація Київської держави. Під владою Ігоря — коло 20 «світлих князів руських», треба думати, його намісників. В Новгороді седів як намісник його власний син Святослав.
Візантійський імператор Костянтин Порфірогенет (913-959) залишив нам образ господарювання київського князя. В падолисті, каже він, руські князі виїздили з своїми дружинами ικ τα πολιδια до деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян, уличів та інших. Це було «полюддя», збірання дані. Цілу зиму швендяли, збірали данину в натураліях, робили суд. В квітні вертались вже водою — Дніпром, Десною, Припяттю. В Київі споружали каравани, щоб завезти назбірані продукти до Царгороду.
Певна річ, відносини з Візантією не обмежувались війною або торговлею. На Русь дуже скоро знаходять собі шлях і впливи візантійські культури. Вже жінка Ігоря, розумна й енергійна Ольга приймає христіянство, заводить зносини з німецьким імператором Оттоном Великим, думаючи один час дістати собі єпіскопа з Заходу, нарешті їде сама до Царьгороду (957 р.). Про цей її візит знаходимо докладні відомости у згаданого вже Костянтина Порфірогенета. По смерти Ігоря, вбитого деревлянами під час «полюддя», Ольга якийсь час (945-957) сама править державою. Вона являється прототипом пізніших гетьманш і полковниць козацької доби, які у відсутності своїх чоловіків правили краєм, видавали універсали і взагалі грали активну ролю в політиці.