Син Ольги й Ігоря Святослав (957-972) був типовий варяжський вікінг-завойовник. Сміливий і непосидящий, з лицарською вдачею, він ціле життя провів у війнах та походах, в здобуванні нових земель і нових торговельних шляхів та ринків. Своєю постаттю та обличчям, так як його змалювали візантійці, Святослав зовсім нагадує пізніших запорозьких лицарів. Він закінчив обєднання східньо-славянських племен в одній державі, підбивши вятичів, які до того часу платили дань хазарам; поширив свою владу на фінські племена, що жили між верхньою Волгою й Окою; напав на волжських болгар за Волгою й зруйнував їхню столицю Болгар (коло теперішньої Казані). Далі пішов на хазарів і здобув та зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі) при усті Волги. Тепер безпосередній шлях на Схід був одкритий, і можна було провадити з ним торговельні зносини без чужого посередництва, бо хазарська держава впала. Одначе упадок цієї держави, що протягом трьохсотлітнього свого існування служила заборолом проти натиску кочових орд зі сходу, мав для Руси свої негативні наслідки: вдержувати кочовиків на величезнім степовім просторі між нижньою Волгою й Доном не було більше кому, і вже в кінці князювання самого Святослава появляються в наших степах печеніги, котрі нападають навіть на самий Київ і держать його якийсь час в тісній блокаді. Побивши хазарів, Святослав пішов на теперішню Кубань, погромив там ясів та касогів (черкесів) і укріпив своє панування на Тамані, де була стара грецька колонія Таматарха, звана в наших літописах Тмутороканню.
Тим часом візантійська дипломатія втягає Святослава в болгарські справи. Це була звичайна політика візантійців: нацьковувати одних варварів на других. 968 р. іде Святослав на дунайських болгарів. Він розбиває їх під Доростолом (Сілістрією) й опановує східню Болгарію.
Святослав готовий був залишитись на завжди в Болгарії, де він вибрав собі осідок в Переяславці (тепер Преслава коло Тульчі). Літопис переказус, що на заклик з Київа вертатись до дому він відповів: «Хочу жити над Дунаєм. Тут середина моєї землі, сюди звозиться всяке добро: від греків шовкові матерії, золото, вино й всякі овочі, від чехів та угрів срібло й коні, з Руси йдуть міхи, віск, мед і невільники». Та не довелося йому всидіти в Болгарії. Його успіхи стрівожили візантійців, і сам імператор Іоан Цимісхій (969-976) пішов вибивати небезпечного союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба. Святослав боронив не тільки свої завоювання, але й честь руської землі: літопис переказує, що він заохочував своїх вояків до бою словами: «станьмо кріпко та не посоромим Землі Руської. .. лучче лягти кістками, ніж попасти в полон, бо мертві сорому не мають». Проте не зміг Святослав вдержатися й вимовив собі почесний відворот до дому, склавши з Іоаном Цимісхієм писану умову. Та при повороті коло Дніпрових порогів напали на нього печеніги, і войовничий князь знайшов тут собі кінець (972).
Після короткої усобиці між синами Святослава бере гору його син Володимир Великий, (980-1015) знищивши попереду своїх братів Ярополка і Олега. Він такий самий войовник, як і його батько. Він продовжує закріплення своєї влади, стараючись досягти цього також звязком династичним, садовлячи своїх численних синів по важливіших містах в характері намісників. Прилученням од Польщі т. зв. Червенських міст: Перемишля, Белза, Червеня та інш., Володимир довершив обєднання етноґрафічної території південної галузі східнього славянства в одній державі.
Та головне діло Володимира — це приняття ним християнства, яке за літописом датується 988 роком. Охрещення Руси й орґанізація церкви було фактом великої культурної ваги. З усього видно, що охрещення було підготоване попередніми звязками й відбулося на Україні-Руси без великих труднощів, без рецедивів поганства, як це було на заході та й у північних володіннях самого Володимира, у Новгороді. Поганські вірування у східніх славян взагалі не вилилися у форму розвиненого культа; вони мали свою мітолоґію й своїх богів: Дажь-Бога або Хорса, Перуна, Стрибога, Сварога та цілий ряд інших. Але ці боги не мали ясного образу й строго розмежованих функцій. Не було у наших предків ні храмів, ні жерців, місце яких займали звичайні ворожбити чи знахарі. Невироблені й несформовані вірування легко уступали своє місце стрункій системі христіянської віри.
Цілий ряд свідоцтв говорить нам, що христіянська проповідь ішла не тільки з Візантії, але і з Риму. Є безперечні відомості про поширення христіянства з дуже дазніх часів у Криму й на тепершній Тамані. Протягом IX віку христіянство зробило в самому Київі значні успіхи, так що за часів Ігоря там вже була церква св. Ілії, а серед княжої дружини було не мало христіян, мабуть, головно варягів. Можна думати, що княгиня Ольга й її внук Ярополк (син Святослава) спробували навязати безпосередні зносини з Римом. Але Володимир вирішив справу на користь христіянства грецького, з Візантії. Пізніше наші літописи старались замовчувати західньо христіянські впливи й зв'язки. Про саме охрещення Володимира утворилася леґенда, занесена до літопису. Вона оповідає, що Володимир, задумавши покинути поганство, довго вагався, яку б йому прийняти віру: чи магометанську, яку пропонували йому волжські болгари, чи жидівську від хазарів, чи римську від німців, чи грецьку з Візантії. Він вислав своїх послів у ріжні сторони, щоб ті на місці побачили, чия віра краща. Вибір упав на Візантію. Але, не бажаючи, мовляв, упокорюватися Візантії, приймаючи від неї віру, Володимир пішов походом на Корсунь (Херсонес), що належав Візантії і, здобувши його, поставив умовою миру, щоб за нього було видано заміж візантійську царівну, сестру імператорів Василя й Костянтина. Цей шлюб потягнув за собою охрещення Володимира в Корсуні, а потім і охрещення київської Руси. В основі цілої леґенди лежать деякі імовірні факти, але хоча вона й називає Корсунь місцем охрещення Володимира, це напевно не відомо, і є звістки, що цим місцем був Київ, а по другій версії Васильків під Київом.
Новозаснована руська церква опинилась в єрархічній залежності від Царьгороду. Вона дістала собі митрополита з греків і кілька десятків літ по тому митрополитами були виключно греки, що викликало, як побачимо, незадоволення й реакцію з боку місцевих кругів. Було засновано кілька єпархій: у Київі, Чернігові, Переяславі, Турові, Білгороді, Володимирі, Тьмуторокані. Одначе справа з деякими з цих єпархій неясна, як не зовсім ясна справа: чи київський єпіскоп дістав титул митрополита зразу ж таки, і де він спочатку мав резиденцію, в Київі чи в Переяславі. Окрім цих єпархій повстали згодом єпархії у великоруських областях київської держави у Новгороді й Ростові.
Відразу були принесені до Київа церковні книги в тодішній болгарській мові, яку розуміли в Київі, і тим положено початок роздвоєнню між мовою книжною й народньою. Можна думати, що в орґанізації української церкви взяло певну участь болгарське духовенство, яке мало своїм центром Охриду.
Христіянізація Руси відкрила широко двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя; в сфері понять про державу й суспільні відносини, в сфері права; в сфері матеріяльної культури: будівництва і всякого роду майстерства та мистецтва. Вже за Володимира Київ прикрашується палатами й церквами, будованими візантійськими майстрами, а на його площах ставляться мідяні статуї, вивезені з грецьких колоній в Криму. Вже в кінці князювання Володимира (він помер 1015 р.) Київ став багатим культурним містом, яке викликає подив чужоземних подорожніх, як наприклад, у Тітмара Мерзебурзького, що звідавши Київ у 1018 р., оповідає про 400 церков, 8 базарів і «несчисленну силу мешканців».
*
По смерти Володимира Великого (1015 р.) наступила між його синами усобиця. Змисл цієї боротьби закритий для нас літописною леґендою й церковною традицією, котрі ґлорифікували як мучеників двох синів Володимира, князів Бориса й Гліба, забитих їх старшим братом Святополком. Цей Святополк забив і третього свого брата Святослава й проголосив себе київським князем. Очевидно, у нього був план зібрати всю владу в своїх руках і не допустити поділу держави на уділи. Він цей план висловив у збережених літописцем словах: «ізбью всю братью і приму власть Рускую един». Одначе, у нього був небезпечний противник в особі йогож таки брата Ярослава, що сидів в Новгороді, як намісник свого батька Володимира.