Всеволод зробився тепер великим князем київським і став «єдиновладцем» у Руській Землі. Він дав небожам Ізяславичам: Ярополку — Волинь, а Святополку — далекий Новгород; собі ж залишив Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, а з неукраїнських областей — Смоленщину й Ростово-Суздальську Землю. Але ж він не мав спокою: усі 15 років його князювання (1078-1093) пішли тільки на те, щоб одбиватись від ізгоїв, серед яких перед вів завзятий Олег Святославич, лрозваний Гориславичем за те, що багато горя приносив рідній землі своєю боротьбою.
Серед цієї боротьби помер старий князь Всеволод, один з освіченіших людей свого часу: ніколи не бувши за кордоном, він знав пять чужих мов. Він мав широкі династичні зв'язки: сам одружений з візантійською принцесою з дому Мономахів, він оженив сина Володимира (що за матірю дістав призвіще Мономаха) з дочкою англійського короля Гаральда, а дочку Евпраксію віддав заміж за німецького імператора Генриха IV (цей шлюб був нещасливий, і Евпраксія, зазнавши багато лиха, вернулася до дому до Київа, де постриглася в черниці); свого внука Мстислава одружив Всеволод з дочкою шведського короля Інга — Христиною.
Сам Всеволод був кволого здоровя й мало енергійний. Нарікали, що він оточує себе молодими дружинниками й слухає їхньої ради, що не йшло на користь ладу в державі. Зате його син Володимир мав усі прикмети, необхідні для князя: енергійний, рухливий, з високими поняттями про обовязки правителя: він невтомно боровся з половцями, які пустошили Руську Землю, і цим придбав собі велику популярність і загальну любов. Від батька він унаслідив літературні інтереси і залишив свою автобіографію й дуже цікаве поучення дітям.
Володимир Мономах не хотів вдержати за собою батьківський престол у Київі і уступив його старшому синові свого дядька Ізяслава, Святополкові, а сам подався до Чернігова, де колись сидів його батько.
Одначе спокою на Руси не було. Княжі усобиці продовжувалися далі, і в них втягнулися всі руські землі. Особливо терпіли від цих усобиць осередкова Київська Земля й Переяславщина, на котрі раз-у-раз нападали половці. Майже не проходило року, щоб вони не робили більших або менших наїздів, під час яких руйнували цілі околиці й забірали в неволю масу полонеників. Нераз доходили вони до самого Київа й палили його околиці. Знаменитий Печерський монастир, осередок українського літописання, став жертвою половецького погрому.
Літопис малює цілий ряд надзвичайно драматичних моментів з цієї половецької руїни: про погром руського війська над річкою Стугною (1094), де потонув молодий княжич Ростислав, брат Володимира Мономаха; про здобуття половцями міста Торчеська; про те, як хан Боняк напав на Печерський монастир. Він малює сцену, як половці женуть у полон українських людей, і як ті гірко плачуть і нарікають на свою долю. Ця сцена дуже нагадує пізніші «невольницькі плачі» з турецько-татарської доби.
Даремно великий князь Святослав думав утихомирити половців, даючи їм великі окупи і навіть одружився сам з дочкою половецького хана Тугоркана. Нічого не помагало, бо князі самі втягали половців у свої усобиці, особливо Олег Гориславич, котрий закликав їх собі на поміч і тим «показував їм путь на Руську Землю».
Життя на Україні стало незносним. Тоді князі зробили спробу порозумітися між собою й розвязати всі свої заплутані справи полюбовною згодою. З ініціятиви Володимира Мономаха відбувся в 1097 році над озером Любчею коло Київа знаменитий княжий «снем» (зїзд). На цім снемі була винесена постанова, щоб кожен князь держав свою (отчину [батьківщину]). Тим закріплювався поділ окремих руських земель між окремими фаміліями княжого роду. Крім того було ухвалено жити між собою в мирі та в згоді, і ця ухвала була скріплена урочистою взаємною присягою з цілуванням хреста.
Та не встигли князі, учасники снему, повернутися до своїх міст, як постанови снему були порушені в найбрутальніший спосіб. Князь Волинський Давид, за порадою великого князя київського Святополка, зрадницьки захопив Василька Теребовельського (з Галицької Землі) і звелів виколоти йому очі. Цей злочин викликав нову війну князів між собою і новий переділ окремих князівств. Деякий внутрішній спокій запанував лиш в першій чверті XII віку, коли на київському престолі засів сам Володимир Мономах. Енергійною боротьбою з половцями йому вдалось установити на цілих 50 років безпечність степової границі. Цілий ряд дрібних орд піддався Руси і ними були зколонізовані південні окраїни. В руках Володимира Мономаха об'єдналась більша частина держави Ярослава Мудрого: Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхнє-Волжські землі. Нагадували часи Ярослава й широкі династичні звязки Мономаха з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною й Угорщиною. Внутрішня діяльність Мономаха позначилася ревізією законів, обмеженням лихви, що знайшло свій вираз в новій редакції «Руської Правди».
Володимир Мономах придбав собі такий авторитет і популярність на Руси, що по його смерти київський престол без усяких перешкод перейшов до його сина Мстислава, (1125-1132) коротке князювання котрого було продовженням доби Мономаха. Сама особа Мстислава була оточена загальною пошаною, і відблиск батькової слави лежав на ній. Мстислав умів піддержати свій престиж по чужих землях. Своїх дочок він повидавав заміж одну за шведського принца, другу за данського, третю за візантійського. Сильною рукою держав він у послуху дрібних князів, а непокірних карав суворо. Полоцьких князів він заарештував і вислав у Грецію на заслання. Та по смерти Мстислава знову наступили для Руси чорні дні. Виявилось, що центробіжні сили й сепаратистичні стремління були сильніші від тих звязків, якими Володимир Мономах та його син зуміли якийсь час вдержати руські землі при купі.
Перш за все по смерти Мстислава почалися незгоди серед численних представників фамілії Мономаховичів, а скоро по тому заявили свої претензії до київського стола «Ольговичі» з Чернігівської династії Святослава Ярославича. Почалася завзята боротьба за Київ, котрий переходив з рук до рук. Героєм цієї боротьби зробився внук Володимира Мономаха Ізяслав ІІ Мстиславич (1146-1154), лицарська постать, улюблений герой «Київського літопису» XII століття. Його суперником явився його ж дядько, син Мономаха Юрій, князь Ростово-Суздальський, прозваний Довгоруким. В боротьбу дядька й небожа був втягнутий цілий ряд європейських держав. Ізяслав в кінці вдержав за собою Київ. Коли він помер в 1154 році, то, як пише літописець, «плакала по нім вся Руська Земля і всі Чорні Клобуки, як по царю й володарю своїм, більше як по батькові, бо він був чесний, благородний, христолюбивий і славний». Ховаючи улюбленого князя, Київ прочував, що ховає з ним і свою власну силу та славу. По смерти Ізяслава II почалася боротьба за Київ між кількома претендентами, і в цій боротьбі вже яскраво виступив національний антаґонізм між українцями й великорусами. Коли син Юрія Андрій Боголюбський, що замолоду не схотів жити на Україні, ненавидячи її вільнолюбне населення, й переселився на північ, прийшов у 1169 році з своїми великоруськими полками (допомагали йому також і деякі українські князі) і взяв Київ, то він три дні без жалю грабував і руйнував столицю України-Руси і, щоб остаточно її понизити, не залишився сам у Київі князювати, а посадив свого намісника. Він навіть хотів був утворити у своїм Володимирі-Суздальськім окрему митрополію, щоб позбавити Київ його значіння релігійного осередку для цілого православного сходу, але ці заходи не мали успіху. Своїм автократизмом і суворістю Андрій Боголюбський викликав незадоволення серед власної дружини і впав жертвою змови в 1175 році.