Київ переходив знову з рук до рук, і то здебільшого на короткий час. Трохи нагадало кращі часи князювання Святослава II Всеволодовича (1176-1194) з чернігівської династії, але по його смерти знову загострюється боротьба і в 1203 році Київ зазнав нової руїни з рук своїх же. Він перестав з того часу бути столицею Руської Землі. За ним залишилося значіння релігійного центру, бо тут жив митрополит, та ще значіння традиційного осередку руської культури. Сама Руська Земля вже розпалася на окремі землі-князівства, і в ній намічалися нові політичні центри.
Процес виділення окремих земель із одної спільної Руської Держави починається зовсім вже виразно в кінці XI віку. Першою відокремилася Галичина. Її захопили три молоді князі-ізгої Рюрик, Володарь і Василько Ростиславичі. Їх дід, Володимир Ярославич, помер раніше від свого батька Ярослава Мудрого, і їх батько Ростислав Ярослав, зробився ізгоєм і утік до Тьмуторокані шукати щастя-долі. Тут його, мабуть з намови Ростиславового дядька, великого князя Ізяслава, отруїли греки. Молоді Ростиславичі, залишившись сиротами, сами здобули собі уділи в Галичині і твердо там засіли. Рюрик, що захопив був Перемишль, скоро помер, а Василька спіткала лиха доля — його, як уже згадано, осліплено з наказу князя Давида Ігоревича. Одначе він вдержався у своїй Теребовлі, а Володарь у Перемишлі. Їм удалося обернути Галичину в свій уділ, оборонитися від сусідньої Польщі й Угорщини. Вони почали колонізацію Пониззя, осаджуючи там на порожніх просторах не тільки українських поселенців, але й замирених печенігів, торків та берендіїв, які мусіли берегти границю від половців. Володарь заснував династію, яка панувала в Галичині аж до самого кінця XII століття. Столицею князівства син Володаря, князь Володимирко, зробив місто Галич над Дністром. Галичина, яка лежала на західній окраїні руських земель, куди майже не досягали половецькі наскоки, дуже скоро зробилася людною й багатою країною, з розвинутим господарством і торговлею.
Слідом за Галичиною відокремилися в осібну область-князівство земля Сіверянська або Чернігівщина. Вона вже жила якийсь час самостійним життям за князя Мстислава Тьмутороканського (1024-1036) а потім за Святослава Ярославовича зробилася остаточно окремим князівством. Це була дуже обширна земля, яка обхоплювала цілий басейн Десни і Сейма, верхівя Сули і Псла і басейн верхньої Оки. Поруч з Черніговом другим осередком Сіверщини був Новгород-Сіверський. Потомство Святослава виросло в широкий князівський рід, члени якого доволі пильно додержувалися порядку старшинства: старший в роді сидів у Чернігові й був головою цілої землі; другий по нім сидів у Новгород-Сіверську, а далі йшли столи Курський, Стародубський, Трубчевський, Рильський, Путивльський і т. д. Князі Чернігівські, звані загально «Ольговичі» (від Олега Святославича), втручались постійно в справи інших земель, захоплювали чужі уділи і деякий час сиділи в самім Київі. Активні й непосидячі Чернігівські князі виявляють взагалі велику експанзію, і не раз їм удасться панувати у Київі, Переяславі, Володимирі Волинськім, навіть в Галичині. В той час як південна Чернігівщина дуже терпіла від половецьких наїздів, і в половині XII віку була настільки спустошена, що цілі округи зовсім обезлюдніли, північна, лісова Чернігівщина була захищена самою природою, і тут, на північ від Десни і Сейма, куди майже не заглядали половці, край був добре залюднений; тут велося сільське господарство, тут лежали великі княжі і боярські маєтки. Самий Чернігів уже в першій половині XII стол. робиться визначним культурним центром — другим після Київа.
Величаві архітектурні памятки — з Спасо-Преображенським Собором на чолі, цією найстаршою памяткою українського будівництва, яка збереглася, та знахожувані при розкопках зразки ювілірного мистецтва, свідчать, що Чернігів переймав і модифікував у себе впливи візантійського (почасти в його закавказькому варіянті) і західньо-європейського (романського) мистецтва.
Сливе одночасно з Чернігівщиною почала відокремлюватися й етноґрафічно споріднена з нею Переяславщина. Переяслав був важливим центром Руської Землі вже в X віці. При поділі Руської Держави по смерти Ярослава Мудрого Переяслав стояв на третьому місці після Київа й Чернігова й дістався Всеволоду Ярославовичу. З того часу помітно бажання переяславців бути самостійним князівством, незалежним як від Київа, так і Чернігова. Одначе, це їм не зразу вдалося. Правда, в Переяславі довший час трималися нащадки Всеволода Ярославича, але коли почалася в половині XII ст. боротьба серед самих Мономаховичів, між Ізяславом II і Юрієм Довгоруким, то переяславці взяли сторону Юрія, і в Переяславі запанували Юрієвичі; князі з далекої Суздалі, вони були більш бажані, ніж князі з близького Київа або Чернігова. Головним завданням переяславських князів була оборона краю від половців. Переяславщина з усіх руських земель найбільш терпіла від половецького сусідства. Переяславська земля займала північно-західній кут пізнішої Полтавщини й південну окраїну Чернігівщини. Границя її йшла від Чернігівської землі по лівому допливу Десни Остру, далі вздовж Десни майже під самий Київ і потім спускалася Дніпром до устя Сули. Переяславська земля мала форму трьохкутника; східня лінія цього трьохкутника то подавалася далі на південний схід, то подавалася назад, в залежності від того, які відносини панували в степу: при кінці X віку під страшним натиском печенігів населення Переяславщини мусіло уступити аж під самий Переяслав, за лінію укріплених пунктів, побудованих над річкою Трубежем. Здавалося, що вся область на схід уже втрачена для української колонізації. Але в 1034 р. силу печенігів було зломано, границі Переяславщини посуваються, знову в глиб теперішньої Полтавщини, і на початку XII віка доходять до лінії Сули: Ромен, Лубні, Горошин, Жовнин стають пограничними укріпленими пунктами. Але половецький натиск примушує зосередити всі сили князівства для оборони. Половці страшенно нищать землю і самий Переяслав тримають у постійній блокаді. Побіди Володимира Мономаха припиняють на деякий час агресивність половців, і гряниця української колонізації посувається аж до Ворскли; майже вся теперішня Полтавщина опиняється в гряницях Переяславського князівства. Для колонізації погряничних округ переяславські князі висилали звичайно замирених або полонених кочовиків: печенігів, торків, берендіїв, Чорних Клобуків. Це внесло в населення цієї области значну домішку туркської крови, що й досі помітно в типі населення північно-західньої Полтавщини. Для оборони будовано цілу систему укріплених пунктів і залів, сліди яких зберігаються до цього часу. Столиця князівства — Переяслав — вже з кінця X віку став важливим культурним центром. Переяславські єпіскопи навіть носили деякий час титул митрополитів (до кінця XI в.). Місто було обнесено вкінці XI в. камяними мурами з кількома брамами, оздоблене прекрасними храмами і публічними будинками, серед яких були й муровані громадські лазні на грецький зразок. Є певні підстави думати, що в Переяславі велося й своє власне літописання. Як зауважує Грушевський, постійна боротьба з степовиками дуже сприяла витворенню лицарського бойового духу й лицарської поезії, відгомони якої збереглися в цілому ряді легенд про переяславських героїв, переказаних в літопису.
Земля Волинська, багата й добре захищена своїми лісами, а на півночі ще й болотами, де можна було знаходити в пригоді захист, довго перебувала в безпосередній залежності від Київських князів, які розпоряджали нею, як своїм уділом. Вона переходила з рук до рук від одного представника тої княжої лінії, яка тримала в своїх руках Київ, до другого, аж поки 1146 р. остаточно запанував над нею Ізяслав II Мстиславич, і вона вже залишилася за його нащадками, які зробилися Волинською династією. Цей момент уважає Грушевський за початок відокремлення Волині. Сини Ізяслава поділили між собою Волинь на два окремих князівства: Мстислав дістав західню Волинь з Володимиром як столицею, Ярослав дістав східню Волинь з Луцьком. Мстислав прилучив до Володимира Берестейську область, Ярослав забрав Погорину (область понад річкою Горинею). Волинь почала дробитися на дрібні уділи між синами Мстислава й Ярослава, але рід Ярослава вже в першій чверті ХІІІ ст. вимер, і Луцьке князівство опинилося в руках талановитого Романа Мстиславича, який успів уже звязати своє князівство з Галичиною. Син Романа, Данило, створив одну сильну Галицько-Волинську державу. Столицею Волині було місто Володимир, добре укріплене й людне; в ньому було багато чужоземних купців, особливо Німців. Володимир мав свою єпіскопську катедру, початок якої йде від часів Володимира Великого. Окрасою міста був великий собор Успенія Богородиці, збудований Мстиславом Ізяславичем. Коли угорський король Андрій прибув з військом під Володимир в 1232 р. то, здивований красою й багаством міста, сказав, що такого города він не бачив і в німецьких краях.