Ідеолоґія політичного українського товариства, що повстало в половині 40-х років у Київі під назвою «Кирило-Мефодієвського Братства», носить виразний слід впливів західньо-європейської революційної Ідеолоґії 30-40 років.
Беручи це все на увагу, ми зрозуміємо, чому етнографізм в українських історичних дослідах легко й непомітно переходить в так зв. «народницький» напрям. Студії над народньою поезією, народніми обрядами та звичаями, приводять до глибших роздумувань над історичними причинами соціяльної й економічної недолі народніх мас. Увесь історичний інтерес починає звертатись на дослідження цих причин, на історію стихійних рухів народніх мас в обороні своєї свободи й соціяльно-економічних інтересів. Політичні ідеали й стремління провідних суспільних верств, їх стремління до відбудови власної держави, культурно-національні змагання — все це відступає на задній план перед інтересом до проявів революційних стремлінь народніх мас, без огляду на те, чи ці стремління звертались проти чужої влади й допомагали загально-національній справі, — чи проти своїх же провідників і тим цю саму справу ослаблювали й руйнували.
Ці погляди виразно виступають в писаннях Миколи Костомарова (1817-1885), талановитого історика й прихильника етнографічної методи в історії: його приваблюють до себе найбільше такі моменти в українській (як і рівно ж в російській) історії, де на перший план виступають народні маси; стихійні народні рухи, кріваві повстання, Хмельниччина, бунт Степана Разина — все це залюбки малює Костомаров у своїх монографіях, залишаючи в тіні самих провідників рухів.
Певна річ, що це захоплення народніми рухами, без глибшої аналізи соціяльної динаміки старої України й економічних основ її розвою (що було за часів Костомарова ділом буддучини), вело до односторонього уявлення українського історичного процесу. Ідеалізація козацької свободи не давала доглянути державно-творчих, будівничих елементів української історії й оцінити їхні змагання.
Всі сильні, але разом з тим всі слабі сторони народницького напрямку української історичної думки виразно виявились в дальшім розвитку української історіографії, коли з початком 60-тих років на її горизонті появилася така велика сила, як професор київського університету Володимир Антонович (1838-1908). Діяльність Антоновича має особливе значіння в розвитку нашої національної самосвідомости ще в однім відношенні. Оскільки до того часу провідну ролю в українськім національнім житті відограють представники дрібної й середньої шляхти Лівобережжя, остільки в особі Антоновича, і разом з ним цілого ряду його ближчих земляків та однодумців, виступає на публічну арену група нащадків спольщеної української шляхти з Правобережної України. Це українофільство спольщених шляхтичів з Правобережжя має сливе однакові коріння з українофільством зросійщених лівобережців. Вроджене привязання до своєї ближчої батьківщини України, вражіння її роскішної природи й багатої народньої поезії, все це під впливом ідей романтизму витворило, як знаємо, з кінця 20-х років XIX ст. цілу так звану українську школу в польскій літературі. Мальчевський, Чайковський, Залеський, Ґощинський — були її типовими представниками. Ґеніяльний Словацький також заплатив дань цьому напрямку. Але любов до української природи, ідеалізація колишньої козаччини, переспівування мотивів народньої української поезії — все це уживалось у поетів «української школи» разом з шляхетськими традиціями й патріотизмом історичної Польщі. Антонович, вихований на ідеях французької визвольної філософії 18 в., і сам собою дійшовши до думки про свій «борг» перед народом, зробив рішучий крок і переступив через ту глибоку прірву, яка розділяла польську історичну ідеолоґію й український демократичний народницький рух. Він просто перейшов до українського табору. Його славнозвісна «Сповідь», видрукувана в орґані українських народників, у петербургськім місячнику «Основа» (1862, І), стала громадським і національним credo для цілої групи осіб, які одночасно з ним з польсько-шляхетського перейшли до народньо-українського табору. Цей знаменний історичний рух не поширився на всю спольщену шляхту українських провінцій історичної Польщі — Київщини, Волині й Поділля, але він притяг до себе ряд ідеалістично настроєних і високо талановитих одиниць, які внесли коштовні вклади в скарбницю української культури і котрі знаходили собі наслідувачів в кожній наступній генерації шляхетського суспільства на Правобережжі.
В працях Антоновича історія польсько-українських відносин, яка творить собою зміст історії українського життя на Правобережжі від другої половини XVI в. і до нині, знайшла собі вперве наукове освітлення, оперте на багатому документальному матеріялі Київського Центрального Архіву. Ті самі ідеї, що їх висловив Антонович у «Сповіді», присвічували йому і в його науковій праці: українська історія в його очах це була історія народніх мас, покинутих своїми провідними верствами і змушуваних жити в формах чужих його поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціяльні відносини, — в формах, які несла на Україну аристократична Польща. Звідси постійна народня реакція в формі козацьких повстань й гайдамацьких рухів, звідси вікова крівава боротьба, котра скінчилась для українських мас остаточним їх поневоленням уже в межах Росії по упадку Польської Річи Посполитої.
Народництво, з його ідеалізацією козаччини, від початку 60-х років 19 ст. нероздільно запанувало в українській історіографії, і тільки в талановитих писаннях П. Куліша (1819-1897) зустріло було проти себе різку реакцію (з кінця 60-х років). Одначе ця реакція, ідучи в розріз з поширеними народницьким світоглядом думками, не інайшла собі серед тогочасного громадянства відповідного ґрунту і не зустріла прихильного відгуку. Противно: виступивши з різким осудженням козаччини, як нібито антикультурного й антидержавницького елементу української історії, визнаючи історичну ролю Польщі на українських землях за культуртрегерство, проголошуючи сполучення України з Москвою в половині 17 ст. за акт історичної необхідности з огляду на повну, мовляв, нездібність українців самим упорядкувати свою долю, Куліш зустрів однодушне обурення цілого українського громадянства. Огірчений цим і роздратований, ішов він усе далі й далі в своїй неґації козаччини, з надзвичайною різкістю нападаючи на таких представників українського національного світогляду, як Шевченко і Костомаров. Доходячи в своїх висновках до абсурду, зірвавши з усіма своїми приятелями й колишніми однодумцями, не зустрів Куліш у свій час зрозуміння й належної оцінки і для багатьох своїх вірних і дуже цінних історичних спостережень, наприклад, про походження козаччини, про роль українського міщанства в культурно-реліґійній боротьбі з латино-польським натиском в другій половині XVI ст., про роль в цій боротьбі української шляхти й т. п. Куліш залишився осторонь од загального розвитку української історичної думки, невизнаний і забутий, і тільки в наші часи ця оригінальна й видатна постать починає все більше приковувати до себе увагу дослідників.
Зворот історичного інтересу в бік досліду соціяльних відносин, що наступив уже в половині 70-их років XIX ст., приніс багаті результати для української історичної науки. Зосереджена в таких установах, як Київська Археографічна Комісія, Товариство Нестора Літописця в Київі («Чтенія»), Історично-Філолоґічне товариство в Харькові («Сборникъ»), як журнал «Кіевская Старина» (1882-1907), українська історична робота при кінці 19 ст. могла пишатися вже дуже показними здобутками: в працях В. Антоновича, Ор. Левицького, Ів. Новицького, Ів. Каманина, Як. Шульгина було прекрасно розроблено історію української шляхти, міщанства і селянства на Правобережній Україні й історію народніх рухів — козацьких і гайдамацьких. В працях Ол. Лазаревського, О. Ефименкової, Д. Багалія, М. Василенка, Д. Міллера та інших — було дуже докладно розроблено історію Лівобережної України, історію її заселення, еволюцію соціяльних та економічних відносин, історію окремих станів: шляхетства, міщанства, козацтва і селянства, історію українських міст і історію землеволодіння, що грало основну ролю в цілім укладі українського життя. Як історики Запорожжя визначилися своїми працями Аполлон Скальковський і Дмитро Яворницький. Знов же таки, в працях учнів Антоновича: М. Дашкевича, П. Голубовського, П. Іванова, Д. Багалія, Н. Молчановського, М. Грушевського, М. Стороженка, М. Довнар-Запольського, В. Данилевича, І. Линниченка, В. Ляскоронського, Ол. Грушевського — була з вичерпуючою повнотою розроблена історія окремих областей князівської України-Руси й історія Литовського Вел. Князівства, до якого протягом, XIV-XVI віків належала більшість українських земель. Особливе значіння мали праці самого Антоновича. («Очерки исторіи в. кн. Литовскаго», 1877-78) та М. Дашкевича.