М. Грушевський, Історія Украіни-Руси, т. VII. Київ, 1909.
В. Доманицький, Козаччина на переломі XVI-XVII століть (1591-1603), «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», тт. 60-64, Львів, 1904.
Н. Василенко, Очерки по исторіи Западной Руси и Украины, Київ, 1916.
Н. Костомаровъ, Бунтъ Косинскаго и Наливайка, «Собраніе Сочиненій», кн. I. Петербург, 1903.
Ф. Николайчикъ, Первыя козацкія движенія въ РЂчи Посполитой, «Кіевская Старина», 1884, III-IV.
Dr. Antoni J, (Иосиф Ролле) Semen Nalewajko, opowiadanie z końca XVI w., „Opowiadania historyczne", Warszawa. 1882. Його ж: Książe Bazyli Ostrogski i jego zatarg z Kosińskim, там же, с. IV, Lwów, 1891.
Є. Барвінський, Причинки до історії зносин цісаря Рудольфа II і папи Климентія VIII з козаками року 1593 і 1594, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. X, Львів, 1895.
Розділ 14
Козаччина на початку XVII століття. Петро Конашевич-Сагайдачний. Козаччина в обороні православної церкви. Відновлення православної ієрархії
Хоча урядові круги й рішили приборкати козаччину до краю, а солоницький погром, здавалось, завдав їй смертельний удар, про те в дійсності козаччина пустила вже занадто глибокі коріння на українському ґрунті. Правда, після погрому на Солониці внутрі самої козаччини загострюються протилежності між статечними городовими козаками, які хотіли вернути собі легальне становище в польській державі, які мали своє майно, своє господарство, і козацькою голотою, якій нічого було губити і якій взагалі не було місця в суспільстві Річи Посполитої. Антагонізм між Лободовцями й Наливайківцями знову випливає наверх і виявляється в тім, що деякий час, безпосередньо після солоницької кампанії, кожна з двох, незгідних між собою груп вибірає собі окремих ватажків. Більш лояльні козаки, що шукали примирення з урядом, вибрали собі за старшого якогось шляхтича Христофора Нечковського. На чолі непримиренної партії стояли борці з кампанії 1595-96 років Подвисоцький та Кремпський. Трохи згодом на чолі першої групи стоїть Тихон Байбуза, на чолі другої Федір Полоус. Але обставини склалися так, що саме польське правительство мусило йти на зустріч примиренню з козаками. Якраз з початком XVII століття для Польщі наступає доба безпереривних війн, спочатку волошської, потім шведської й нарешті московської. Козаки стають потрібні, і це мабуть впливає так, що вони сами між собою доходять до якогось порозуміння, та вже в 1600 році на чолі цілої козаччини стоїть гетьман Самійло Кішка. Ця особа дуже спопуляризована знаменитою думою, найдовшою й найдокладнішою з усіх, де оповідається про те, як гетьман запорожський Кішка Самійло, після довголітнього перебування в турецькій неволі на ґалері, робить з полоненими козаками повстання, опановує ґалеру, вирізує турків і щасливо вертає на Україну. Що такі випадки визволення козаків з неволі дійсно траплялися, про це ми маємо ряд автентичних звісток, але чи саме з Кішкою трапилася така пригода, про це документальних даних немає, і взагалі історичні відомості про Кішку доволі скупі. Але те все, що звісно, свідчить, що Кішка був доволі зручний політик. В 1600 році волошський воєвода Михайло почав війну з молдавським господарем Могилою, який тягнув до Польщі. Треба було йому помогти, і польський уряд звернувся до козаків. Вислано було для переговорів Яна Оришевського, який колись сам гетьманував над козаками. Але Кішка виставив свої умови: щоб скасовано було над козаками баніцію (оповіщення поза законом), повернуто вільності з часів Стефана Баторія, визначено певну платню за службу й прислано корогву (це мало б служити зовнішнім символом легалізації козацького війська). Про все це писав Кішка в листі до короля Жигимонта III. Король пообіцяв, що піддержить козацькі бажання на соймі, і тоді коло 4000 козаків рушило на допомогу коронному гетьману Замойському й відбуло з ним поход у Валахію. Коло Плоєшт сполучене польсько-козацьке військо розбило Михайла, і Замойський посадив на волошський трон Могилиного брата Семена Могилу й поспішив назад до Польщі, бо там уже починалася нова війна на півночі: як звісно, Жигимонт III, з шведської династії Ваза, по смерти свого брата Івана Вази в 1592 році, внаслідував шведський трон і один час правив обома державами. Але як фанатичний католик, Жигимонт не був популярний в лютеранській Швеції, і це використував його дядько, герцог Карл Зюдерманландський, що сидів у Швеції, як регент у відсутності короля. Він оповістив себе у 1598 році королем, окупував Естонію і в 1600 році вже загрожував польській Ливонії (т. зв. Інфлянтам). Почалася війна. Замойський став закликати козаків до Ливонії. Знову Кішка в делікатній, правда, формі, поставив свої старі вимоги. Тимчасом у січні 1601 року зійшовся у Варшаві сойм, і козаки прислали на нього свою депутацію. Сойм ухвалив скасувати баніцію для тих козаків, які підуть на шведську війну. Ті з козаків, які, працюючи по городах, мешкали в королівських маєтках, мали підлягати королівським старостам, а ті, що мешкали по панських маєтностях, мали підлягати юрисдикції панів. Хоч це й не було повне задоволення козацьких бажань, але саме головне для козацтва було досягнуте: баніцію з нього здіймалося, й воно переходило на легальне становище.
Козацький відділ з 2032 людей узяв участь в операціях у Ливонії. Зберігся документ про видачу йому платні, й це дає змогу познайомитися з складом того козацького відділу: він ділився на 4 полки по 5 сотень в кожному. Сотня ділилася на десятки. Тих десятків було 152. На чолі відділу стояв гетьман — Самійло Кішка, при ньому був обозний і писарь. На чолі полків стояли полковники. Кожен полковник мав двох осаулів, 4 сотників і 50 десятників. При війську було три пушкарі, один прапорщик, сурмач, трубач і троє возних. Як бачимо, організація нагадує ту, яку застав на Січі Ласота й яка в головних рисах та сама, яку ми знаємо з пізніших часів. Узброєні були козаки рушницями й списами.
Поход був тяжкий. В бою під Фелліном сам Кішка наложив головою. Замість його вибрано Гаврила Крутневича, що вже раніше був на цьому уряді. Козаки багато натерпілись у спустошеному краю, але й сами пограбували не мало. Після перших успіхів правительство побачило, що війна затягається, бо у нього не було флоту, а шведи, маючи флот, успішно блокували побережжя й держалися в приморських містах. Запал до війни почав остигати, і козаки перші покинули фронт та рушили через Білорусь до дому. По дорозі вони чинили страшенні ґвалти й насильства, як про це оповідає один білоруський літопис. Місто Витебськ, яке хотіло боронитись від них, вони взяли силою й дуже пограбували. Вернувшись до дому, козаки дуже пишалися своїми «заслугами» перед державою й забули всякі недавні обмеження й заборони.
Вони зразу ж обернули свою енергію на південь і весною 1602 року пропонували свої послуги молдавському господарю. Той не прийняв козацьких послуг, і тоді козаки на 30 чайках і кількох одбитих у турків ґалерах виплили в море й під Кілією погромили турецький флот. І в дальших роках козаки шарпали то турків, то татар. Число їх дуже зросло і вони поводилися на Україні все вільніше. Король і шляхта почали трівожитися і вже жалували, що знесено було баніцію. Але тут розпочалася московська авантюра, і перед козаками відкрилося нове широке поле для попису. Починалася так звана московська смута й польська інтервенція до московських справ.
Як звісно, ця смута, підготовлена політичними й соціяльними потрясеннями, які пережило московське царство в часі панування Івана IV, почалася формально з появи претедента на царський престол, загадкової особи, яка видавала себе за царевича Дмитра, ніби то сина Івана Лютого. Довший час історіоґрафія вважала його за креатуру єзуїтів, підготовлену й виставлену в цілі опанування православним сходом. Але в останні часи історики схиляються до думки, що це була креатура московської боярської партії, яка висунула його, щоб скинути Бориса Годунова, цього parvenu серед московської аристократії. Таємний претедент появився в Польщі, як слуга князів Вишневецьких, і оповістив свій намір добувати московський престол. За мовчазною згодою уряду він зформував собі дружину з добровольців і з нею рушив через Україну на Москву. Вона складалась переважно з польсько-української шляхти. Цілий ряд погряничних українських магнатів, які фігурували колись, як козацькі ватажки, опинились тепер у війську «царевича». Нарешті до нього приєдналося 12.000 запорожців. В 1605 році Димитрій опановує Москвою. Але це була тільки прелюдія до довгої політичної й соціяльної революції, яка обхопила московську державу, яка привела до польської й шведської інтервенції і з якої Москва вирятувалась ціною страшних зусиль та великого патріотичного підйому аж в 1613 році. В усіх перипетіях цієї революції українська козаччина так само, як козаччина великоруська — донська, взяла дуже близьку участь. Ми бачимо козаків в рядах війська ріжних самозванців і просто грабіжників, які шарпали московську землю, бачимо їх і в рядах королівського війська, яке ходило на Москву, щоб там посадити царем польського королевича Володислава. Число козаків страшенно намножилось. Так, у війську короля Жигимонта, яке брало в 1609 році Смоленськ, було аж 30.000 козаків, і майже стільки ж козаків оперувало на Сіверщині та по других провінціях московської держави. Козаки дозволяли собі страшенну сваволю не тільки в ворожих землях, але і в себе вдома. Українська шляхта гірко нарікала на цю козацьку сваволю, сойми виносили грізні ухвали проти козаків. Але, розуміється, ці ухвали не мали реального значіння, доки Польща воювала з Москвою. Козацька активність виявлялася не тільки на московськім терені: в той же самий час, як одні козаки воюють на півночі, другі обертають свій розмах проти турків. В 1606 р. флотилія козацьких човнів здобуває Варну на Чорнім морі. Ця подія знайшла свій відгук у народній пісні, записаній на початку XIX віку в Галичині. В 1608 році козаки здобувають Перекоп, який одділяє Крим од континенту. В 1609 році вони оперують на нижнім Дунаї, палять турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород (теперішній Акерман). Розуміється, все це були тимчасові здобутки, укріпитися в цих містах і вдержати їх в своїх роках козаки не мали сили, але самий факт здобуття сильних турецьких фортець в таких далеких краях показує широту козацького розмаху.