В цей час на польському престолі сидів король Володислав IV, син короля Жиґимонта III Вази. Особисто це була дуже симпатична постать. Володислав був щирий польський патріот, хоч і не міг ніяк забути свого втраченого шведського престолу. Він був гуманний і толерантний, любив військове діло і любив воювати. Свою молодість він провів у бурхливих пригодах шведської та московської війни. Володислав був прихильний до козаків, яких цінив за хоробрість і відвагу, відомі йому на ділі.
Войовничий король носився з плянами війни проти турків у коаліції з іншими христіянськими державами. В цих плянах піддержувало Володислава правительство Венеційської республіки, для якої боротьба з турками була насущним питанням життя. На стороні короля був і державний канцлер Юрій Оссолінський. Знаючи, що шляхта не хоче ніякої війни і що сойм не згодиться ухвалити коштів на військо, король рішив провадити справу потай і, спровокувавши самих турків на військову акцію, поставити сойм перед довершеним фактом. У 1646 році в довірочному гуртку біля короля виник проект ужити для викликання війни козаків. Вони мали б виступити на морі і своїм походом примусити турків почати війну. Весною 1646 року прибула до Варшави козацька делегація: військові осаули Іван Барабаш і Іляш Караїмович та сотники Нестеренко й Богдан Хмельницький. Вони мали таємні наради з відпоручниками короля. Сам король прийняв козаків потай уночі, дав їм грошей, прапор, грамоту на побільшення реєстру до 12.000 й велів бути готовими до морського походу. Покищо цілу справу козаки мали тримати в як найбільшій таємниці.
В той самий час король на свої власні кошти почав вербувати наємне військо, і вже влітку 1646 року того війська було зібрано коло Львова 16.000 людей. Але вся справа розбилася через рішучий опір сойму. Дехто з панів, викривши участь канцлера в королівських проектах, зробив на нього натиск, і Оссолінський зрадив королівські пляни. Сойм, який зібрався в жовтні 1646 року, зажадав негайного розпусту навербованого війська. Всі королівські пляни й проекти розлетілися як дим. У 1647 році король стратив свого одинокого малого сина, і це було для нього остаточним ударом. Він утратив інтерес до своїх войовничих плянів, скорився перед домаганням сойму, і небезпека турецької війни була зліквідована.
Як каже один із новіших польських істориків, «брак зрозуміння й почуття сильної монархічної влади у шляхетського загалу й вельмож-оліґархів, перебільшене поняття про громадські свободи, самолюбство й самоволя магнатів, надмірна прихильність до миру, брак політичної виробленосте й ширшого погляду на справи Річи Посполитої, а також короткозорість не могли жадним способом бути підложжям для зреалізувати плянів, які вимагали скоординованого зусилля цілого шляхетського загалу».
*
Але цей епізод із турецькими плянами Володислава мав інші наслідки. Він знайшов глибокий відгук серед української козаччини. Вже й раніше, виступаючи проти уряду та проти панів, козаки заховували глибоку льояльність супроти королівської особи. Тепер ця прихильність до короля ще побільшилась: короля в козацьких кругах стали вважати немов за спільника проти магнатів і шляхти. Одержані від Володислава грамоти й клейноди зберігала козацька старшина в великій таємниці, немов запоруку королівських симпатій до козаччини, симпатій, які надавали козацьким змаганням неначебто легальну санкцію. Конспірації короля з козаками, замість викликати турецьку війну, прискорили вибух козацького повстання проти маґнатсько-шляхетського режіму в Річі Посполитій.
Новий козацький рух, який наростав непомітно, серед загального, здавалося, спокою, мав свої коріння насамперед у незадоволенні козацької маси з режиму, заведеного після погрому козаччини в 1638 році. Призначені для реєстрових козаків замісць виборної старшини полковники зпоміж шляхти держали козаків в залізних руках.
За порядком доглядала залога Кодака, складена з німецьких жовнірів, котрих, як каже один польський історик, усі зненавиділи за їх здирства. На самій Січі стояла залога з реєстровців і жовнірів. Ні одна козацька чайка не могла просмикнутися в Чорне море. Козаків, невзятих до реєстру (т. зв. «випищиків»), обертали в хлопів. Кругом виростали фільварки й замки магнатів і «королевят» Вишневецьких, Потоцьких, Конецпольських, Каліновських, а поруч із цим старости й державці королівщин відбирали в козаків, що мешкали по тих маєтках, хутори, левади, луки, млини й стави, вимагали чиншів, десятин, усяких данин і податків, відбирали в козаків польову здобич, гнали козаків та їх жінок до роботизни. Це ширило серед козаків глибоке незадоволення.
Хоч селянська людність на козацькій Україні жила в більших достатках, як деінде на українських землях Річи Посполитої, й сама панщина була тут не така важка, але власне саме тут, серед багатих степових просторів, у сусідстві з козаччиною, селяни були особливо вражливі на всякі, навіть дрібні утиски й причепки. Особливо дошкуляла й дратувала експлуатація з боку жидів, які стали невідмінними посередниками й помічниками в панському господарстві. Як орендарі маєтків, млинів, винокурень, шинків, річних перевозів, вони вигадували все нові податки й оплати, все нові способи визиску селянського майна й праці. Не малою причиною незадоволення народніх мас були й ріжні насильства з боку жовнірів коронного війська, розміщеного на Україні. Коли взагалі в тих часах розбещена солдатеска була справжньою карою Божою для мирного населення власної ж країни, то тим більше давали себе в знаки ексцеси жовнірів, які перебували на далекому пограниччі держави, серед тільки що приборканого й втихомиреного населення, в атмосфері самоволі й безкарности.
Довший час у старій українській історіографії за одну з головних причин козацького повстання вважався мотив релігійний: мовляв, козаки «боролися за віру». Ближчі досліди над справою виявили, що в дійсності було не зовсім так. Православне українське духовенство дуже цінило ті придбання, які вдалося осягнути при вступі на престол короля Володислава і які були закріплені в добу митрополита Петра Могили. Через те воно, особливо на своїх верхах, ставилося зовсім льояльно до польської влади й не тільки не спочувало козацьким розрухам, але навпаки — осуджувало їх. Так, наприклад, ректор київської колєґії Ігнатій Старушич публично вихваляв переможців під Кумейками і під Куруковим за те, що вони вгамували «козацьку ребеллію» й «на милю услали поле бездушним трупом козацьким». Але нижче, сільське духовенство, зазнаючи разом із народом ріжних кривд і зневаги до «хлопської віри», було настроєне, безумовно, більш опозиційно. Гасло боротьби «за віру» було дуже зручно використане від початків повстання, як дуже популярний клич, і домагання більших прав для православної церкви було вставлене, як побачимо, до козацької політичної праґрами.
Незадоволення, яке жевріло серед козаччини, побільшене розчаруванням у військових плянах короля, дуже легко могло перейти в отвертий рух, а кожен рух серед козаччини так само легко міг знайти відгук серед селянської маси, яка готова була піддержати козацьке повстання навіть незалежно від того, чи хотіли цього провідники повстання, чи ні. І так воно справді й сталось.
Для організації повстання бракувало лише відважного й енергійного провідника. І ось такий провідник знайшовся в особі чигиринського сотника Богдана Хмельницького, того самого, що брав участь у таємних зносинах із королем. Хоча він і був звісний у своїх козацьких кругах, але в широких колах суспільства Річи Посполитої був до того часу майже невідомий. Через те й біографічні відомості про нього аж до того часу, як він відразу здобув собі широкий розголос, дуже скупі. Зіновій-Богдан Хмельницький походив із дрібної української шляхти; народився він, як думають, у 1595 році. Батько його, Михайло Хмельницький, служив підстаростою в Чигирині і дістав від старости Даниловича маєток — хутір Суботів біля Чигирина. Будучий козацький гетьман учився в єзуїтській колєґії у Львові в Галичині. Разом із своїм батьком Хмельницький узяв участь у знаменитому поході Станіслава Жолкєвського на турків у 1620 році. Тут, під Цецорою, де було знищене польське військо, старий Хмельницький наложив головою, а Богдан попав у турецький полон. Визволившися з полону, Хмельницький служив у козацькому реєстровому війську. В 1637 році він займав уряд військового писаря. Хоча він і брав участь у козацьких повстаннях 1637- 38 років, але, видко, не дуже був скомпромітований перед урядом, бо після приборкання повстання 1638 року був призначений чигиринським сотником і залишився на цій посаді десять років.