Був це заможний, хазяйновитий козак, який завів дуже значне господарство в своїм Суботові. Він був жонатий із Ганною Сомківною, сестрою пізнішого наказного гетьмана Якима Сомка. Мав кілька синів і дочок. Перед повстанням уже повдовів, і в його домі жила на правах жінки й господині якась шляхтянка Єлена. Здавалося, що цього солідного й немолодого вже сотника трудно було підбити на якусь непевну авантюру. Одначе в умовах шляхетської самоволі сталася подія, яка й цього статечного та льояльного козака прилучила до гурту найбільш покривджених і незадоволених, примусила поставити на карту саме життя й зробитися ватажком повстання. Справа виникла через сварку з новим чигиринським підстаростою, на імя Чаплінським. У 1646 році цей Чаплінський у відсутності Хмельницького напав на його хутір, спалив млин, забрав готове збіжжя й пасіку, а малого синка Богданового так немилосердно побив канчуками, що той помер. Мало того — Чаплінський забрав із собою ще й Богданову жінку Єлену. Цей ґвалт сам по собі був ділом доволі звичайним за тих часів, коли не тільки люди світські, але й духовні особи на чолі узброєних ватаг робили наїзди на своїх сусідів. Та тільки, коли Хмельницький кинувся шукати суду на свого кривдника, то ніде його не знайшов, навіть у Варшаві. Тимчасом Чаплінський і зовсім заволодів хутором на тій підставі, що Хмельницький у свій час не виправив документів на право володіння Суботовом і тримав його з формального боку ніби безправно. Енергійні заходи Хмельницького в обороні своїх прав тільки роздратували місцеву адміністрацію, яка почала косо дивитися на нього, як на людину неспокійну! Не обійшлося без доносів з боку неприхильників Хмельницького зпоміж своїх таки козаків у тім, що він бунтує козаків та агітує проти уряду. Кінець-кінцем Хмельницькому й справді не залишалося нічого іншого, як іти за порадою, яку йому начебто дав король Володислав: як каже історична легенда, король нібито сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе оборонити. Чи дав король таку пораду, чи ні, але Хмельницький зробив так, ніби таку пораду дійсно від короля дістав. Можна думати, що він повернувся з Варшави вже з пляном козацького повстання. Та в очах місцевої адміністрації на Україні він уже був підозрілою особою і з наказу Чигиринського старости Ол. Конецьпольського був арештований і посаджений у Черкасах у тюрму. Сталося це в кінці 1647 року. Але звідси випустив його черкаський полковник Станислав Кричевський, якому було доручено пильнувати вязня. Хмельницький доводився Кричевському кумом, і цей поміг йому втекти.
Втік Хмельницький на Запоріжжя, й не один, а з цілим гуртом своїх однодумців. Він прибув туди в самому початку 1648 року, укріпився на малім Дніпровім острові Буцьку й почав купчити біля себе незадоволені козацькі елементи, агітуючи за повстанням. Збереглися відомості, що при тім він покликався на бажання самого короля приборкати за допомогою козацького повстання шляхту й панів. Спочатку біля нього було всього 250-300 козаків. В кінці січня він опанував Січ, де залога з реєстрових козаків корсунського полку перейшла на його бік. Після цього справа пішла легше. Хмельницький вислав посольство до Криму просити допомоги й дістав звідти обіцянку, що поміч буде прислана. Козацька рада на Запоріжжі проголосила Хмельницького гетьманом.
Звістка про втечу Хмельницького на Запоріжжя викликала зрозумілу тривогу серед польських властей на Україні. Коли начальники коронного війська, що стояло на Київщині, між Корсунем і Черкасами, гетьмани Микола Потоцький і Мартин Калиновський упевнилися про повстанчі замисли Хмельницького, то вирішили зразу ж, як тільки почнеться весна, йти на Запоріжжя й там здавити бунт у самому зародку, не допускаючи, щоб він перекинувся на Україну. Хоча король, повідомлений про втечу Хмельницького, й радив полагодити справу переговорами, «без проливу крови», але Потоцький твердо вирішив приборкати рух силою й в квітні місяці розпочав військову акцію. Частину реєстрових козаків під проводом полковників Кричевського, Вадовського й Рурського та військових осавулів Іляша й Барабаша і відділ німецької піхоти, вислано на байдаках Дніпром: вони мали злучитися коло Кодака з відділом, який рушив 21 квітня н. ст. «полем» під проводом гетьманового сина Стефана Потоцького. В цьому відділі була решта реєстровців — коло 2500 людей під проводом комісара Шемберґа, й коло 1500 жовнірів із кварцяного (королівського) війська. Це був аванґард, слідом за яким рушило за кілька день зпід Корсуня й головне військо, в якому було одначе не більше 5.000—6.000 людей.
Відділ Стефана Потоцького пройшов степом тиждень і вже наближався до порогів, коли 29 квітня напав на нього коло балки Жовті Води Хмельницький з запорожцями. Потоцький заложив табор і боронився два тижні, дожидаючи, що надійде головне військо та реєстрові козаки. Але реєстровці, які плили Дніпром, збунтувалися коло Камяного Затону, замордували свою старшину (крім Кричевського), побили німців і перейшли на бік повстання. Коли звістка про це дійшла до табору під Жовтими Водами, то й ті козаки, що були з Стефаном Потоцьким, передалися на бік Хмельницького. Горстка польського війська не могла боронитися і почала 16 травня відступати, але на неї вдарили козаки разом із татарською ордою під проводом Тугай-бея, і за кілька годин цілий відділ був знищений. Тяжко поранений Потоцький із кількома іншими офіцерами попав у полон, де скоро й помер. З цілого відділу врятувався лиш один челядник, який добіг до обозу гетьманів і сповістив про катастрофу, що сталася в степу.
Гетьмани дійшли були аж до Чигирина, але тут зупинились. Простоявши якийсь час і не маючи звісток від передового війська, а натомість почувши про зраду реєстровців, які плили Дніпром, гетьмани почали 13 травня помалу відступати назад. Дійшовши до Черкас, довідалися про загибіль авангарду й тоді вже стали поспішно відступати до Білої Церкви. Але по дорозі під Корсунем наздогнав їх Хмельницький і 26 травня цілком розгромив коронне військо. Обидва гетьмани попали в полон. Їх віддано було татарам, і ті повезли їх у Крим. Саме в часі боїв під Корсунем помер король Володислав IV.
Не можна описати, каже Шайноха, тої тривоги, страху й загального переполоху, які обхопили цілу Польщу на звістку про Жовті Води та Корсунь. Бачили, що Річ Посполита опинилася відразу без короля, без війська, без гетьманів перед лицем потужного ворога, всі думали, що вже настала загибіль для держави. Та ще страшнішим для шляхти й для панів був ефект, який справили перші успіхи Хмельницького на населення наддніпрянської України. Ціла Київщина спалахнула, як суха солома від вогню. Селяни кинулися бити панів, їх прислужників і жидів. Повстання перекинулося за Дніпро й обхопило теперішню Полтавщину. По смерті короля влада, згідно з конституцією, перейшла тимчасово до примаса, архієпископа ґнєзненського, старенького Мартина Лубенського. Фактично справами кермував канцлер Юрій Оссолінський, хоча по конституції він мусів би зразу податися до димісії. Були вжиті надзвичайні заходи для оборони держави. В поле вислано королівську ґвардію, скликано шляхетські соймики, які цим разом виявили велику жертволюбність і ухвалили значні кредити на вербування нового сімдесяттисячного війська, настановлено нових начальників війська: князя Домініка Заславського, Миколу Остророга й Олександра Конєцпольського. Рівночасно розвинуто дипльоматичну акцію: вислано послів до Туреччини, щоб та стримала татар, до Москви — щоб звідти було зроблено диверзію проти Криму, а популярному оборонцеві православної віри Адамові Кисілеві доручено ввійти в безпосередні зносини з Хмельницьким, щоб стримати його від дальших ворожих кроків.
Хмельницький тимчасом дійшов до Білої Церкви й не поспішав розвивати дальшої воєнної акції. Він і так зразу досягнув значно більше, ніж можна було сподіватися. Як дотепно каже Грушевський, козацький гетьман опинився в ролі того казкового їздця, що молився до всіх святих, щоб допомогли йому сісти на коня, й ті помогли так, що він аж на другий бік через коня перескочив. Можна думати, що народне повстання в таких широких розмірах і в такій страшній формі поголовного вирізування шляхти й жидів зовсім не входило в його пляни. Знов же таки й татарська поміч, на яку він оперся, зразу ж дала себе відчути негативними сторонами: татари розпустили свої загони аж до північної Київщини й грабували та брали в полон не тільки шляхту, але й українських селян. Це все утворювало дуже складну ситуацію. Ми не знаємо докладно, які пляни мав Хмельницький на початку свого повстання, але до нас збереглися чутки, які поширилися серед польського суспільства під вражінням перших успіхів Хмельницького. Вже в кінці травня 1648 року, себто того самого місяця, як сталися Жовтоводський і Корсунський погроми, Адам Кисіль писав до примаса Лубенського, що Хмельницький формує нове князівство, проголошує, що вся Україна здобута його шаблею і що Київ має бути столицею того нового князівства. Якийсь невідомий нам польський шляхтич писав із України до Львова, ніби Хмельницький титулує себе «князем Руси». А викуплений із татарського полону слуга Потоцького Яскульський приніс до Польщі вістку, ніби татарський мурза Тугай-бей (начальник допомогового татарського відділу) заявив у розмові з полоненим польським гетьманом Потоцьким, що козаки хотять мати свою незалежну державу аж до Білої Церкви. І таких звісток збереглося чимало. Вони цікаві для нас із того погляду, що свідчать, як міцно ще держалася стара традиція про колишню незалежну українську державу князівських часів.