Головна маса населення України складалася з селян (посполитих). У момент початку козацького повстання вони перебували в стані кріпацтва й працювали на своїх панів, більших і середніх земельних власників. З свого кріпацтва селянська маса на Україні була в високій мірі незадоволена, не вважаючи на те, що кріпацькі відносини на Наддніпрянщині були значно мягші, ніж у корінній Польщі, і навіть на західньо-українських землях. Тут не така тяжка була панщина, тут був більший простір, а сусідство з вільним степом відкривало для сміливіших людей змогу втікати на Запорожжя. Тут населення звикло до розмірно більшої свободи, й тому його дуже дратували часом навіть дрібні прояви кріпацької залежности. Особливо велике озлоблення було проти дрібних панських службовців, проти управителів маєтків, проти економів, проти арендаторів, а найбільше проти посередників, у ролі яких найчастіше виступали жиди. Своїми дрібними причіпками, визиском, утисками вони найбільше докучили селянській масі й стягли на себе найстрашніші прояви народньої помсти. Як знаємо, селянство однодушно піддержало козацьке повстання, вірячи, що перемога козаків увільнить і його від кріпацької неволі, й що раз прогнані з краю пани вже більше туди не повернуться. Надії селянства далеко не сповнилися. Спочатку козаки, заключаючи з поляками договори під Зборовом, під Білою Церквою, що називається, головою видавали своїх союзників-селян: вони мали на увазі лише свої станові козацькі інтереси, добували для себе територіяльну автономію, а селян полишали під владою їх колишніх панів. Пізніше, коли Богдан Хмельницький порвав із Польщею й почав творити цілком незалежну українську державу, небезпека повороту під владу польських панів була усунута. Селяни залишилися вільними хліборобами на своїй землі «підданими Війська Запорозького», як тоді говорилося, себто підданими української козацької держави.
Вони були обложені податком на користь цієї держави й підлягали тепер загальній військовій адміністрації. При постійних війнах багатьом був відкритий шлях до вступу в число козаків: хто мав охоту до воєнного життя й хто був настільки заможний, щоб узброїтися й жити власним коштом, той легко міг записатися в козаки. Селяни відріжнялися від козаків не так обсягом своїх прав, скільки характером своїх обовязків щодо держави: козаки мусіли боронити державу зброєю, а на селян лягала служба фінансова, вони мусіли частиною вносити до військового скарбу податки грішми, частиною відбувати ріжні натуральні повинності своєю працею. Ні козацька, ні селянська верства не були спершу строго замкнені: хто хотів, мав змогу записатися в козаки, це залежало від його достатків і охоти. Військова служба була тяжка й вимагала більших засобів; тому то зубожілий козак, господарство якого було зруйноване частими походами, переходив частенько в ряди селян, щоб провадити спокійніше життя, а з другого боку заможний селянин вписувався в козаки. Одначе з часом гетьманська влада почала забороняти такі переходи, і вже при кінці XVII віку козацька верства зробилася доволі замкнутою, вступ до неї був дуже утруднений для селян.
У становищі селянської маси почали виявлятися великі зміни, для неї на гірше, вже в перших роках Хмельниччини. Вже вище було згадано, що Хмельницький видавав манастирям універсали, котрими ґарантував їм не тільки право на землю, але й на працю тих селян, що жили по манастирських селах. Ці селяни не сміли записуватися в козаки навіть при загальній мобілізації. Розуміється, від тих обовязків, які несли селяни на користь манастиря, було далеко до колишньої панщини за польських часів, але це було свого роду прецедентом. Дуже вчасно й козацька старшина почала діставати гетьманські універсали не тільки на порожні незаселені землі, але й на залюднені села; це означало, що мешканці тих сел повинні були відтепер відбувати на користь своїх нових панів певні повинності й робилися таким способом їм «підданими». Трохи згодом в універсалах ми вже просто зустрічаємо вказівки на те, що мешканці такого от села, яке надається певному державцеві, мають виконувати на його користь «звичайні» повинності. З другого боку, власники порожніх земель, дбаючи про їх заселення, закликали до себе вільних селян, давали їм змогу впорядкувати своє господарство, давали їм робочий інвентар, але за те обертали в своїх «підданих» і накладали на них певні повинності, які називалися характеристичним словом «послушенство». Це послушенство виявлялося звичайно в формі допомоги державцеві маєтности при надзвичайних роботах, наприклад при гаченні греблі, або в часі косовиці, жнив, заготівлі на зиму палива. Згодом, коли господарство по маєтностях поширювалося й державці починали засівати не тільки для своєї власної потреби, але й на продаж, вони почали вимагати від селян сталої роботи протягом точно означеного часу, і так помалу завелася знову «панщина», яка одначе довго не переходила 1-2 днів на тиждень. Ще в 1701 році гетьман Мазепа видав універсал, у якому заборонив вимагати панщини більш, як два дні на тиждень.
На території Гетьманщини майже до кінця XVII в. було багато зовсім порожніх земель, і такі землі роздавала гетьманська влада державцям дуже охоче, бо кожен, хто дістав якийсь порожній шматок землі, дбав насамперед про те, щоб його заселити. А недостачі в людях також не було: в часи руїни правобережної України маса народу тікало на лівий берег; практикувався в широких розмірах і насильний «згін» населення. Оце здебільшого були ті пересельці, що їх осаджували по своїх маєтностях ріжні державці, які помагали їм завести своє господарство, але вимагали натомість відбувати послушенство. Певна річ, що такі поселенці почували себе більше залежними від державця, ніж ті селяни, що жили тут із давніх часів. Поруч із роздаванням маєтностей за військові заслуги і з оберненням ранґових маєтностей у власність старшин або їх вдів та дітей, розвивається в кінці XVII віку скуп старшиною ґрунтів від селян і козаків. Бувало й таке, що козаків насильно повертали в селян і примушували відбувати послушенство. Взагалі на ґрунті маєткових відносин старшина, маючи в своїх руках усю владу, дозволяла собі багато надужить і насильств, особливо тоді, коли відносини в кінці XVII віку на Лівобережжі вже сконсолідувалися й адміністраційна влада взагалі зміцніла під сильною рукою Самойловича, а потім Мазепи.
Так помалу відбувався на козацькій Україні поворот до тих відносин, які існували перед повстанням Богдана Хмельницького. Диктували його з невблаганою неминучістю залізні закони економічного розвитку й те становище, яке займала Україна, поставлена в тісний економічний і політичний звязок із державами, які перебували стадію переходу від февдального до капіталістичного ладу.
*
Щоб доповнити образ життя й устрою української козацької держави, необхідно згадати про одну область, що була тісно з цією державою звязана й мала великий вплив на її внутрішні відносини, особливо в перші часи після Хмельницького. Це було Запоріжжя. В першій половині XVII віку воно грало ролю передового форпосту української козаччини супроти татарсько-турецького світу, а рівночасно служило резервуаром, де збиралися всі невдоволені з польських порядків на Україні елементи. Через те воно було базою й вихідним пунктом майже для всіх козацьких повстань проти Польщі. Звідси розпочав свою акцію й Богдан Хмельницький. Постійні війни, які провадив Хмельницький, давали повний вихід для військової енергії запорожців, а союз гетьмана з Кримом і Туреччиною відхиляв їх увагу від задач оборони південних границь. Під залізною рукою Богдана Хмельницького запорожці були слухняним знаряддям українського уряду й не втручалися ні в яку політику. Всякі прояви непослуху або фронди він карав дуже рішуче. Але зараз же по смерті Богдана Хмельницького запорожці підіймають голову. Запорожжя стає гніздом опозиції проти гетьманського уряду й супроти правлячої старшинської верстви. Запорожці починають вмішуватися в політичне життя України й висувати своїх кандидатів на гетьманство. Московський уряд зрозумів дуже добре, якого корисного для себе союзника він може знайти в запорожцях. Він заводить безпосередні зносини з запорожцями, посилає їм гроші, подарунки, запаси амуніції й поживи. І запорожці дійсно грають на руку московській політиці. Вони піддержують Пушкаря проти Виговського, Бруховецького проти Сомка, Суховія й Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи. Типовим представником Запорожжя за Руїни був кошовий отаман Сірко, хоробрий вояк, але без сталих політичних принципів. Він служив то Москві, то Польщі; то помагав Дорошенкові, то завдавав йому удар у плечі саме в рішучий момент. Один час старшина на Гетьманщині заарештувала Сірка й видала його Москві, як бунтаря й ворохобника. Вона боялася, що Сірко, як колись Бруховецький, домагатиметься для себе гетьманської булави. Сірко був засланий на Сибір, але московський уряд скоро увільнив його й відпустив назад на Україну, де він продовжував свою деструктивну й згубну ролю, як кошовий отаман Запорожжя. (Помер Сірко в 1680 році). Формально по Андрусівському договору 1667 року Запорожжя мало бути в подвійному підданстві: в московського царя й польського короля. По вічному миру 1686 р. запорожці були визнані за підданих виключно Москви. Запорожці дорожили своєю залежністю від далекого московського уряду, а не від ближчого до них гетьмана України. Це давало їм більшу самостійність. Тільки за Мазепи, коли останній зумів високо поставити авторитет гетьманської влади, запорожці стали більше слухняні, хоч і тоді Запорожжя зоставалось осередком, де зароджувалися й звідки виходили всякі рухи, спрямовані проти гетьманського режиму, як це було в історії з Петриком. При кінці XVII ст., коли відновилася боротьба сполучених московсько-українських сил проти Криму, запорожці відограли поважну військову ролю, як передова сторожа, як аванґард союзних армій.