З часу повстання української козацької держави помалу сконсолідувалося й внутрішнє життя Запорожжя. Воно остаточно сформувалося в демократичну козацьку республіку, де суверенну народню волю виявляла козацька рада, на зразок староруського віча. Рада вибирала на рік старшину: кошового отамана, суддю, писаря та інших урядових осіб. Цілий край, що відповідав території пізнішої Катеринославської й частини Херсонської ґубернії, був власністю Запорозького Війська, й тут запорозькі козаки в мирний час займалися рибним та звіриним промислом. Економічно й культурно Запорожжя було тісно звязане з Гетьманщиною й жило спільним із нею духовим життям. Хоча Запорожжя й не мало ясно виробленого політичного ідеалу, але воно твердо держалося своєрідних понять про козацьку волю й берегло традиції свого демократичного устрою. Через те воно тішилося популярністю в широких масах українського народу, з яких постійно рекрутувалися сміливіші й активніші люди, котрі покидали свої оселі й вступали в ряди цього своєрідного лицарського ордену з доволі аскетичним укладом життя.
*
Образ життя української держави в другій половині XVII в. був би неповний, якби ми не зупинилися на становищі в цій державі просвіти й культури. В осередку культурного життя по старому стояв Київ із своєю знаменитою Могилянською Академією. Заснована в 1616 р. при київському Богоявленському братстві як братська школа, вона була в 1631 p. реформована митрополитом Петром Могилою в колєґію на зразок західньо-европейських університетів. У ній викладалися науки майже виключно латинською мовою, а мови польська й українська служили лише за помічні. Викладалися такі науки, як граматика, реторика, поетика, діялектика, льогіка й фільософія. В київській колєґії вчилися діти всіх станів: починаючи від аристократів, таких, як князі Огинські, до дітей простих козаків і селян. Колєґія заснувала свої філії в 1632 p. в Вінниці на Поділлі, а в 1639 p. в Гощі на Волині. З її професорів із часу до Богдана Хмельницького треба особливо згадати Сильвестра Косова, що став пізніше митрополитом київським, та Інокентія Ґізеля, родом німця з Прусії, який перейшов із протестантства на православіє, став ректором колєґії і взагалі видатним культурним діячем на Україні.
Колєґія була щедро забезпечена матеріяльно як із боку вищого духовенства, починаючи від самого Петра Могили, так і з боку козацьких гетьманів. Війни половини XVII в. й особливо смутні часи Руїни відбилися також і на стані колєґії, її студенти здебільшого йшли до війська, пожежі й військова руїна нищили шкільні будинки й маєтності колєґії. Але коли з початком 70-х років XVII ст. настало сяке-таке заспокоєння на Україні, починається розцвіт діяльности колєґії, яка в 1694 р. дістає почесний титул Академії. На чолі її стоять один за другим такі енерґійні й талановиті діячі, як Лазар Баранович, Йоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, Йосаф Кроковський, усі — видатні письменники та вчені. Зпоміж вихованців Академії виходить цілий ряд видатних учених, поетів, драматургів, діячів мистецтва; досить згадати славного проповідника Антонія Радивиловського, Симеона Полоцького, Степана Яворського, Дмитра Тупталенка, Теофана Прокоповича й цілу низку інших. Серед студентів Академії ми бачимо дітей майже всієї козацької старшини, хоча Академія по старому зостається школою загально-становою, і на її лавах вчилися діти гетьманів поруч із дітьми рядових козаків, міщан і селян. Професорів і взагалі вихованців Академії з половини XVII в. починають запрошувати до Москви, й вони стають там піонерами західньо-европейської просвіти й культури (Єпифаній Славинецький, Артемій Сатановський, Симеон Полоцький). Заразом вони є носіями українського впливу, який обхоплює всі сторони культурного життя в Московській державі: в царині церкви, в шкільництві, в письменстві, в мистецтві. В російській науковій літературі існують спеціяльні розвідки про форми й розміри цього українського впливу на московське культурне життя, наприклад праці московського вченого Ейнгорна, петербурзького професора Шляпкіна, професора Харламповича та інших.
Одначе в тій просвіті, осередком якої була київська Академія, була своя слаба сторона. Наука Академії була занадто відірвана від живого життя з його щоденними потребами. Вона мала занадто консервативний і до певної міри схолястичний характер. Заснована з спеціяльною метою служити справі оборони православної віри, київська Академія уділяла занадто багато ваги теольогічним питанням. Основою навчання були мови грецька й латинська. Велику ролю в школі і в письменстві грала мова польська. Своя рідна українська мова грала лише помічну ролю, на її розвиток і удосконалення зверталося дуже мало уваги. Сама українська книжна мова була занадто привязана до своєї церковно-словянської основи. Елементам живої народньої мови давався дуже нерадо доступ до літературного вжитку. Таким робом паралельно існували поруч себе дві мови: книжна й народня. На народній мові творилася й розцвітала прекрасна поезія: епічна в формі дум, незвичайно багата лірична, навіть драматична в формі коротких театральних пєс, так званих інтермедій або інтерлюдій. Народньою мовою писалися вірші, вона попадає навіть на сторінки хроніки, нею виголошувано проповіді, нею листувалися між собою. Але вживання народньої мови в літературі не вважалося за ознаку виробленого смаку й доброго тону: професори риторики й поетики остерігали своїх слухачів перед впровадженням мови «хлопів і пастухів», як вони висловлювались, до поважної літератури; в церкві, в канцеляріях, у школі панувала суха книжна мова, штучна й незграбна, позбавлена будучности, засуджена на вимертя.
Після того, як на лівобережній Україні запанував відносний спокій, коли почала формуватися заможна верства земельних власників, козацької старшини, коли помалу почало збагачуватися й міщанство в міру того, як розвивалася закордонна торговля, ми бачимо скорий розцвіт в українській державі матеріяльної культури й мистецтва. Накопичення певних матеріяльних достатків у руках козацької старшини відбивається насамперед на зрості будівництва, головним робом церковного. Не тільки гетьмани, але й полковники, та навіть нижча старшина будують величаві церкви, манастирі, шкільні будинки. На Україні утворюється особливий стиль, так званий українське барокко, чудові зразки якого до нині прикрашують Київ, Чернігів, Переяслав і навіть зовсім незначні міста й містечка. Розвивається малювання, особливо церковне й портретне, при чім українські малярі дуже влучно наслідують чужоземних, головно італійських. Особливо ж процвітає ґравюра. При знаменитій Київо-Печерській друкарні працює цілий ряд талановитих граверів, учнів відомих майстрів Кіліянів із Нюренберґа; серед них можна назвати імена Мігури, Тарасевича, Щирського, котрі утворюють цілу школу. Друкарні київська, чернігівська й новгород-сіверська випускають багато книжок словяно-українською, польською й латинською мовою, й ці книги обслуговують не тільки Україну, але й Польщу, Москву й балканські землі.