В. Барвинській, Крестьяне въ лЂвобережной УкраинЂ въ XVII-XVIII вв., «3аписки Харьковскаго Университета», 1909, кн. I-III і окремо, Харьків 1909.
M. Tкаченко, Нариси з історії селян на лівобережній Україні в XVII-XVIII вв., «Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук.», т. XXVI, Київ 1931.
М. Слабченко, Господарство Гетьманщини, т. І, Землеволодіння та форми сільського господарства, Одеса 1923; його ж; Организація хозяйства Украины отъ Хмельниччины до мировой войны, тт. 1-2, Одеса 1922.
П. Клименко, Місто і територія на Україні за Гетьманщини, «Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук, тт. VII-VIII, Київ 1926.
Д. БагалЂй, Магдебургское право въ городахъ лЂвобережной Малороссіи, «Журналъ Минист. Народн. ПросвЂщ.», 1892, кн. III; укр. переклад у тт. XXIII-XXIV «Руськ. Істор. Бібліотеки», Львів 1903; його ж; О судьбЂ городского самоуправленія въ малороссійскихь городахъ XVII-XVIII вв., «Труды XIV Археологическаго СъЂзда», Москва 1914.
П. Клименко, Западно-русскіе цехи XVI-XVIII ст., Київ 1914; його ж: Цехи на Україні т. I, Київ 1929.
А. Єршов, Ніжинські цехи в першій половині XVII в. Збірник «Чернигів і північне Лівобережжя», Київ, 1928; його ж,: До історії цехів на лівобережжі XVII-XVIII вв., «Записки Ніжинського Інституту Народн. Освіти», кн. VI, 1926.
Ор. Левицкій, Очерки народной жизни Малороссіи во второй половине XVII в., «Кіевская Старина», 1901, кн. 1-12 і окремо, Київ 1901; нове, українське видання: По судах Гетьманщини, Харьків 1931.
Д. Эварницкій, Исторія запорожскихъ козаковъ, т. І, вид. 2, Петербургъ 1900; т. II, Петербургъ 1895; його ж: Славный кошевой атаманъ Ив. Д. Сирко, Петербургъ 1894.
M. Слабченко, Соціяльно-правова орґанізація Січи Запорозької, «Праці Комісії для виучування історії зах.-рус. і вкраїн. права», т. 3, Київ 1927.
H. Петров, Київська Академія, «Записки Істор.-Філ. Відділу Укр. Акад. Наук», т. І, 1919; його ж Кіевская Академія во второй половинЂ XVII в., Київ 1895.
С. Голубевъ, Исторія Кіевской Духовной Академіи, Выпускъ І, Київ 1886.
Al. Jаblonowski, Akademja Kijcwsko-Mohylańska, Kraków 1899-1900; його ж: W sprawie Akademji Kijowsko-Mohylańskiej. „Kwart. Histor.”, 1902.
Хв. Тітов, Стара вища освіта в київській Україні, Київ 1924; його ж: Історія книжної справи на Україні, Київ 1924.
К. Харламповичъ, Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь, Казань 1914.
Ів. Огієнко, Українська культура, Катеринослав-Ляйпціґ, 1923.
H. Мірза-Авакянц, 3 побуту української старшини кінця XVII віку, «Записки Україн. Наукового Т-ва досліджування й охорони памяток старовини та мистецтва на Полтавщині», т. І, Полтава 1919.
В. Mодзалевський, Гути на Вкраїні, Київ 1926; його ж: До історії українського ліярництва, «Збірник Секції Мистецтв Українського Наукового Товариства», Київ 1921.
М. Кошарнівський, 3 історії папірництва на Чернігівщині, «Бібліологічні Вісті», Київ 1930, кн. III і IV.
Розділ 7
Участь України у великій Північній війні. Мазепа окупує Правобережну Україну. Арешт Палія. Шведсько-український союз. Похід Карла XII на Україну. Батурин і Полтава. Московський терор. Смерть Мазепи на еміграції. Гетьман Пилип Орлик і його конституція. Похід Орлика на Правобережну Україну. Прутська кампанія. Діяльність Орлика на еміграції.
Україні довелося взяти близьку участь у великій Північній війні й понести з свого боку дуже тяжкі жертви, хоч, як уже було згадано, інтереси, задля яких цар Петро розпочав цю війну, були далекі й чужі для України. Головною причиною війни з московського боку було бажання відкрити доступ до берегів Балтійського моря, які належали Швеції. Цар Петро заключив союз із курфірстом саксонським Авґустом, який незадовго перед тим був обраний на польського короля. Авґуст хотів відняти у шведів Лівонію, уступлену їм Яном Казимиром у 1660 р. по договору в Оливі. Він мав почати війну як курфірст саксонський, але зобовязався втягнути в війну також і польську Річ Посполиту. Пристав до коаліції проти шведів і король Данії, який мав претенсії на герцогство Шлезвіґ-Голштинське, якому підпомагала Швеція. Союзники не мали ніякого спільного пляну війни і взагалі, як виявилося, були дуже мало до цієї війни підготовані. Вони рахували на те, що Швеція, на чолі якої стояв зовсім молодий король Карл XII, ще менше від них підготована до війни. А головно — вони надіялися заскочити шведів несподівано. Війну почали в кінці 1700 р. одночасно Данія й король Авґуст. Данія окупувала своїм військом Шлезвіґ-Голштинію, а Авґуст обложив своїм саксонським військом Риґу. Але Карло XII приготовив союзникам ще більшу несподіванку: він висадився з військом коло Копенгаґи, зовсім неприготованої до оборони, й примусив данського короля чим скорше заключити мир і вийти з коаліції. Вся данська кампанія закінчилася в кілька тижнів. Цар Петро дожидав тільки звістки про закінчення мирових переговорів із Турцією, щоб, маючи розвязані руки, й самому кинутися на шведів. На другий день по одержанні звістки про бажаний мир, він оповістив шведам війну. Це сталося 19 серпня 1700 року, рівно через день після того, як один із членів коаліції, донський король уже замирився з Швецією. Цар Петро обложив з своїм військом кріпость Нарву на південному березі Фінської затоки. Війська було в нього 40.000, але це були дуже погано вивчені молоді рекрути, під командою чужоземних офіцерів, бо своїм Петро ще не довіряв. Облога Нарви посувалася наперед дуже мляво, а тимчасом несподівано появився всього з 8.000 відділом сам Карл і сміливим ударом розбив 20 листопада цілу московську армію. Погром був страшний: всі генерали й офіцери поздавались у полон, боячися своїх власних солдатів; тисячі полонених, увесь обоз, військовий скарб, уся артилерія попали до рук шведів. Карл XII рішив, що й другий його противник остаточно розбитий, і звернув тепер свої сили проти третього ворога, Авґуста Саксонського,
Але Карл XII дуже помилився щодо царя Петра: страшний погром не тільки не знеохотив Петра й не примусив його упасти на дусі, але навпаки — викликав у ньому надзвичайний приплив енергії й непохитну рішучість провадити війну далі. Він почав наново збирати свої сили для нової боротьби. Хоча ще по Переяславському договору й на основі своєї попередньої практики московські царі ніколи не вживали збройних сил України проти ворога, який безпосередньо України й українських інтересів не зачіпав, але цар Петро зразу притягнув до участи в війні також і українські війська: виступаючи сам у похід проти Нарви, цар звелів, щоб туди ж вирушив і 12.000 корпус українського війська під командою полковника Обидовського. Але не встигли українці досягти такої далекої мети походу й дійшли лише до Пскова, як під Нарвою було вже все скінчене. Українці дуже багато потерпіли в цім поході від холоду й голоду, й кілька тисяч їх згинуло зовсім або вернулися додому інвалідами. На зміну цьому корпусові цар викликав новий 7.000-й корпус. Тимчасом Карл розбив Авґуста в Лівонії й переніс війської дії на Литву. Цар зміцнив свій союз з Авґустом новим договором і зобовязався піддержувати союзника всіма силами. Тепер уже втягалася в війну Польска Річ-Посполита. Вона вимагала від Петра як компенсації зречення прав на решту правобережної України, яка ще залишалась у підданстві в царя. Звістка про це дуже стривожила гетьмана Мазепу, й він протестував перед царем проти всяких уступок полякам коштом України.
Одначе гетьман скоро одержав наказ іти з військом на поміч польським союзникам царя на Білорусь. Крім того цілий корпус українського війська під проводом полковника Апостола був висланий на північ, де українці разом із москалями розбили шведського генерала Шліпенбаха під Ерестфером у Ліфляндії. Українці захопили велику військову здобич, але російські начальники відняли її в них. Взагалі українські козаки дуже нарікали на погану поведінку з ними московської команди, на тримання їх у голоді, невиплату грошей і всякі утиски. Беручи участь у тяжкій війні в незвичайних для них кліматичних умовах на півночі, кладучи свої голови за чужу для них справу, українці не тільки не діставали ніякої нагороди, але ще й зазнавали всяких кривд та образ від москалів. Через війну припинилась українська торговля з балтійськими портами, навязані з заходом торговельні звязки рвались, українські експортери несли величезні втрати й ціле економічне життя України руйнувалось. Це все робило війну дуже непопулярною на Україні й викликало серед народу незадоволення й нарікання.