Орлик походив із значної чеської фамілії, яка виемігрувала по Білогорській битві до Польщі. Він народився в місті Ошмяні недалеко від Вільни, але в молодих літах вибрався на Україну й навіки звязав свою долю з долею своєї нової батьківщини. Він скінчив київську Академію і вступив на службу до канцелярії київського митрополита. Звідси він перейшов до гетьманської канцелярії й, як людина дуже здібна й освічена, скоро зробив видатну каріеру. Вже на початку 1700-х років Орлик став ґенеральним писарем. Він визначався літературним хистом, видав кілька панегіриків у честь Мазепи латинською й польською мовою й залишив після себе широкий щоденник, який провадив протягом 20 років на еміграції.
5 травня 1710 року козацька рада в Бендерах вибрала Орлика гетьманом. Він був визнаний зараз же шведським королем і турецьким султаном. З шведським королем заключено спеціяльну умову, в якій він зобовязувався не складати зброї доти, доки Україна не буде звільнена зпід московського панування. Але найцікавіший той договір, що його склав сам Орлик із своїми виборцями та запорожцями. Це мала бути конституція тої самостійної української держави, за яку боровся Орлик і його однодумці. Вона цікава, як показчик того рівня політичної думки, якого досягнули українські діячі з кругів Мазепи й Орлика.
Договір починався з урочистої деклярації, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування»; далі йшов основний статут державного устрою України. «Гетьманське самодержавство», як сказано було в договорі, мало бути обмежене ґенеральною радою, яка складалася з ґенеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман мусів радитися з ними «о всяких ділах публичних». Крім того тричі на рік мав збиратися сойм із полкової й сотенної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Установлювався строгий розділ між державним скарбом і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана. Мала бути переведена ревізія захоплених старшиною земельних маєтків, мали бути скасовані всі тягарі, накладені на селянство, заборонялося чинити утиски сільському населенню, брати в людей підводи, ставити військо на постій і т. д. Касувалися так ненависні народові державні монополі, оренди й відкупи, ярмаркові податки та інші тягарі. Взагалі ціла конституція перейнята дуже ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найінтересніших памяток політичної думки того часу в цілій Европі.
Але далеко тяжче, ніж скласти, було перевести цю конституцію з життя. На що міг рахувати Орлик? Насамперед він рахував на чужоземну поміч. Зараз по своєму виборі він заключив договір із кримським ханом. Хан зобовязувався допомогти визволити зпід московської влади Україну, при чім малося відірвати від Москви також і Слобідську Україну, себто пізніші Харьківську й Воронізку губернії, заселені українцями. Рахував Орлик також і на спочуття самого українського населення, змученого й озлобленого московським терором під час перебування шведів на Україні. До Орлика й до запорожців прибувало з України багато втікачів, які палали бажанням помсти за свої кривди й за руїну рідного краю. Орлик розіслав своїх емісарів по Україні, які під виглядом бандуристів і старців мали розповсюджувати його проклямації до українського народу й підбурювати його до повстання. Агітація ця мала успіх.
Весною 1711 року Орлик із зорґанізованою ним 16.000 українською армією, з польським відділом Йосифа Потоцького, який держався по стороні Станіслава Лсщинського, й з допоміжними татарськими силами, під проводом ханового сина, вирушив відвойовувати насамперед правобережну Україну. В його війську було 40 шведських інструкторів. На правобережній Україні Орлик мав успіх. Населення йому спочувало, й одне місто здавалося йому за другим без бою. Правобережні козацькі полки переходили на його бік і визнавали за свого гетьмана. Лівобережний гетьман Скоропадський вислав був проти нього військо під проводом ґенерального осавула Бутовича. Але Орлик розбив Бутовича під Лисянкою й узяв його самого в полон. Хвилювання починалось уже й на лівому березі Дніпра. В кінці березня Орлик дійшов до Білої Церкви, майже під самий Київ. Але тут його успіхи скінчились. У нього не було доброї артилерії, і всі спроби взяти сильно укріплену Білу Церкву штурмом не давали наслідків. В гой же час татари почали варварськи пустошити правобережну Україну й забирати населення в неволю. Крик, жаху й відчаю понісся по всьому краю. Все діло Орлика було знівечене. В розпуці писав він до шведського короля, гірко нарікаючи на татар, на цих найфатальніших союзників, яких тільки коли-небудь мала Україна.
Тоді же таки сам кримський хан пішов походом на Слобідську Україну. І тут населення спочатку зустрічало його з хлібом-сіллю, як визволителя, здавало йому без бою міста й навіть видавало татарам у полон московські гарнізони. Але хан задовольнився захопленою добичею й, не доводячи діла до зустрічі з московським військом, відступив зпід Харькова назад, залишивши населення на помсту з боку москалів. Літом того самого року й Орлик і хан мусіли відступити назад аж до вихідних пунктів свого походу. Хоч Орлик і добився через турецького султана того, що татари випустили на волю захоплене ними на Правобережжі українське населення, але симпатії народу до справи, яку провадив Орлик, були втрачені. Але це ще не був кінець нещастю правобережної України.
Тепер літом розпочався московський протинаступ. Цар Петро оповістив Туреччині війну й сам вирушив із армією на правобережну Україну. Він розпочав діло від репресій проти місцевого населення: всіх, хто заявив був прихильність до Орлика, безпощадно карано; ціле населення міст, які добровільно здалися були Орликові, насильно переганялося на лівий берег Дніпра; тут його або розселяли по ріжних полках Гетьманщини, або гнали далі на схід і селили на порожніх місцях Слобідської України. Плач і стогін розляглися по всьому краю, який не встиг іще прочуняти після татарського погрому в часі Орликового походу весною того року. Цар Петро з своїм військом загнався необережно в глиб Бесарабії й тут на берегах Прута в липні 1711 р. був із усіх боків оточений турками. Йому грозила неминуча капітуляція, але москалям удалося підкупити за великі гроші турецького головнокомандувача (візиря) і той випустив їх із пастки, заключивши мир, відомий в історії під іменем Прутського. Цар урочисто зрікся претенсій до правобережної України й обіцяв «не втручатися до козацьких справ». Договір був стилізований взагалі дуже неясно, й кожна сторона могла толкувати його по своєму.
Страшне було обурення Карла XII, коли він довідався про Прутський договір. Сам візир заплатив головою за цей договір, одначе в Царгороді головні дорадники султана були підкуплені царським золотом, і Порта ратифікувала Прутський договір. Щоб паралізувати діяльність українських емігрантів, цар Петро розпочав терор проти їх родичів, які залишилися на Україні: їх арештовували, вивозили до Москви й далі на північ, та примушували писати до емігрантів, щоб ті припинили свою акцію.
Тепер Орлик був зданий на власні сили. Він прожив іще коло 30 років за кордоном і разом із купкою відданих українській справі людей безперестанно старався викликати війну між Туреччиною й Росією, щоб добитись визволення України. Він проживав то в Швеції, то в Туреччині, закидав усі європейські двори своїми нотами й меморандумами, старався використати кожну нагоду, кожен міжнародній конфлікт на сході Европи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, російською імперією, яка заняла провідне місце в північній і східній Европі. З нею тепер не так то легко було боротись. По Ніштадському миру 1721 року з Швецією, цар Петро здобув собі балтійські провінції, й сфера його впливу простяглася на ціле балтійське побережжя. Туреччина задовольнилася тим, що Росія уступила їй по Прутському договору назад Азов і Азовське побережжя, й не хотіла більше воювати. Польща була зовсім безсила й, коли по упадку Карла знову засів на польському престолі Август Саксонський, цар Петро порядкував у Польщі, як у себе вдома. Швеція була зовсім знесилена. Орлик помер на вигнанні в 1739 р., і разом із ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави, щоб відродитись аж за півтора століття при зовсім відмінних обставинах.