Література до розділу 7
H. Костомаровъ, Мазепа и Мазепинцы, “Собраніе сочиненій”, кн. VI (t. 16), Петербургъ 1905; український переклад у т. 18 “Руської Істор. Бібліотеки”, Львів 1895.
Ф. Уманецъ, Гетманъ Мазепа, Петербург 1897.
В. Антоновичъ, ПослЂднія времена козачества на правой сторонЂ Днепра, “Архивъ Юго-Западной Россіи”, часть III, т. 2, Київ 1868; укр. переклад у т. 18 “Рус. Іст. Б-ки”, Львів 1895.
М. Андрусяк, До історії правобережних козаків у 1889-90 рр., “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 100, Львів 1930.
М. Грушевський, Шведсько-украінський союз 1708 року, там же т. 92, Львів 1909.
Ол. Грушевський, Глухів і Лебедин, там же.
J. Fеldman, Polska w dobie wielkiej wojny północnej 1704-1709, Kraków 1925.
С. Соловьевъ, Исторія Россіи, кн. IV (тт. 16-20).
D.Dorošenko, Маzера, sein Leben und Wirken, “Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte”, 1932, Band VII, Heft 1.
Б. Крупницький, Гетьман Мазепа в освітленні німецької літератури його часу, “Записки чину св. Василія Вел.”, Жовква 1932 і окремо. Н. Юнаковъ, СЂверная война. Кампанія 1708-709 гг., “Труды Импер. Рус. Военно-Истор. О-ва”, тт. II i IV, Петербургъ 1909.
A. Stille, Carl XII-s fälltagsplaner 1707-1709, Lund 1908; російський переклад: Карлъ XII, какъ стратегъ и тактикъ въ 1707-1709 гг., Петербургъ 1912.
Alfred Jensen, Mazepa, Lund 1909.
H. Молчановскій, НЂсколько данныхъ о смерти и наслЂдст†Мазепы, “Кіевская Старина”, 1903, кн.1.
А. Єнзен, Орлик у Швеції, “Записки Наук. Тов. ім. Шевченка”, т. 92, Львів 1909.
I. Борщак, Гетьман Пилип Орлик і Франція, там же, т. 134-35, Львів 1924; його ж: Арешт Войнаровського, там же, т. 138-140, Львів 1925; його ж: “Вивід прав України” П. Орлика, “Стара Україна”, Львів 1925, кн. І-II.
В. Різниченко, Пилип Орлик, гетьман-емігрант, Київ 1918.
Й. Застирець, Мазепинці в Туреччині, “Україна”, Київ 1914, кн. II.
J. Feldman, Polska a sprawa wschodnia 1709-1714, “Rozprawy Ak. Umiejętn.”, ser. II, t. 40, Kraków 1926.
H. Василенко, Конституція Филиппа Орлика, “Ученые Записки Института Исторіи”, т. IV, Москва 1929.
А. Скальковскій, Ф. Орликъ и запорожцы, “Кіев.Старина”, 1882, кн. IV.
Розділ 8
Політика російського уряду супроти Гетьманщини після Полтавської катастрофи. Деморалізація козацької старшини. Канальні роботи. Нищення української закордонної торговлі. Гетьман Скоропадський і його становище. «Малоросійська Колєґїя». Павло Полуботок. Новий курс супроти України за царя Петра ІІ. Гетьманування Данила Апостола.
Наслідком Прутського договору з турками, а також нового порозуміння з Польщею, цар Петро остаточно зрікся всяких претензій до правобережної України. Решта населення, яка ще залишилася тут після недавніх погромів, була насильно переведена на лівий берег Дніпра. Кріпость Біла Церква була здана полякам, і російські війська евакували правобережну Україну. Не вважаючи на всі заходи Карла XII й Орлика, Туреччина не схотіла вплутуватись у нову війну проти Росії, і в російсько-турецьких відносинах на цілих чверть століття запанував мир. Запорожці прийняли протекторат Кримського хана й заснували свою Січ при самім усті Дніпра (т. зв. Алешківська Січ, біля теперішнього Херсону). Становище їх було дуже тяжке. Відрізані від рідного краю, живучи з ласки своїх відвічних ворогів татар, вони почували себе дуже погано. Особливо тяжка була повна неможливість провадити з Україною які-небудь торговельні зносини: російський уряд як найсуворіше заборонив усякі стосунки з запорожцями, видаючи раз-у-раз нові розпорядки, щоб запорожців, навіть коли б вони являлися прохати амнестії, не допускати до границь і відганяти зброєю, як ворогів. Таким робом Запорожжя, яке завжди було так симпатичне народнім масам на Україні через свої демократичні порядки, тепер було поставлене зовсім поза межі українського життя. Коли поглянути на наслідки полтавської перемоги з погляду загальноукраїнських інтересів, то приходиться сконстатувати, що цими наслідками була насамперед утрата українського півдня на користь татар та турків і правобережної України на користь поляків. Доступ до Чорного моря був запечатаний знову, а Київщина, Волинь і Поділля знову залишилися в чужих руках.
Але не менше тяжко відбився тріюмф царя Петра над шведами на становищі самої Гетьманщини. Коли раніше Петро використовував сили й засоби Гетьманщини для своїх інтересів, які всі лежали в нього на півночі, над Балтійським морем, не думаючи ще ломати української автономії, то тепер він твердо вирішив «прибрати Україну до рук»: це був його власний вислів. Він побачив, якою страшною небезпекою міг бути для інтересів московської держави політичний сепаратизм України, й рішив раз назавжди цю небезпеку знищити. Людина, яка, йдучи до поставленої собі мети, не зупинялася перед жадними жертвами, яка не жаліла свого власного народу й кровю та залізом примушувала його бути схожим на німців, цар Петро не міг жаліти й українського народу. Розлючений зрадою Мазепи, він дав волю своєму почуттю помсти, й його кара на тих, хто отверто пішов за Мазепою, була страшна. Але в своїй політиці щодо скасування української автономії Петро умів бути терпеливий: він не зразу, а поволі, зате послідовно й систематично нищив усі ознаки української державности й не менш систематично ослаблював Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріяльний добробут, виснажуючи його сили.
Робити якісь різкі зміни спершу не давали Петрові зовнішні обставини: не знаючи ще, який оборот візьме сама війна при вступі шведів на українську територію, не знаючи ще напевно, як поставиться до Мазепиного діла народня маса, Петро не зважився зразу ломати українські порядки: навпаки, він видав до українського народу універсал, де обіцяв йому всякі милості й свободи, наказував перевести вибір нового гетьмана, старався всіми способами задобрити козацьку старшину, слав гроші й подарунки на Запорожжя. Але в той же час він міцно додержував принципу: „divide et impera». Ніщо, може, так влучно не характеризує політики Петра щодо України, як лист одного з його міністрів, князя Ґоліцина до другого міністра, Ґоловкіна, лист, який містить у собі цілу політичну програму: «Задля нашої безпеки на Україні, пише Ґоліцин, треба насамперед посіяти незгоду між полковниками й гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої власти, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але коли з ними обійтися ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятись. Як раніш я до вас написав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті».