Як тільки на Україні одержана була царська грамота з 12 травня 1727 р. про вибір гетьмана, це викликало великі прояви радости: з усіх полків посипалися до молодого царя адреси з подяками за обіцяне привернення гетьманства; ці адреси були вкриті підписами всієї старшини до війтів включно, а почасти також і рядових козаків. Ще більшу радість виявило населення, коли вибори гетьмана вже відбулись. Відгуками цієї радости явилися оди, панеґірики і всякі інші вірші, якими українська академічна молодь вітала вибір гетьмана. Київський маґістрат улаштував велике всенародне свято з приводу обібрання гетьмана. Сама російська адміністрація сподівалася, що тепер українські втікачі й еміґранти почнуть вертатися додому, й наказала зняти на деякий час військову погряничну охорону. Справді, на правобережній Україні почався був рух, який стривожив польську погряничну адміністрацію: почувши про вибір гетьмана, місцеві земельні власники перестали брати податки з селян, а дехто виїхав подалі від гряниці в глиб краю. Навіть запорожці, «зачувши о благополучном вашем панском пришествії на престол ваш гетьманський малоросійський», звернулися в 1728 році з свого далекого вигнання до гетьмана Апостола, прохаючи його заступництва.
Скоро по своєму виборі гетьман Апостол поїхав у 1728 році до Москви на коронацію молодого імператора Петра II й тут подав петицію про поворот Україні старих прав, згідно з договором, що його заключено іще з Богданом Хмельницьким. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, і ця відповідь залишилася до кінця самого існування Гетьманщини її основною конституцією. Вона звісна в історії під іменем «Рішительних» (конфірмованих) пунктів. Головні пункти цієї конституції були такі: гетьман не мав права вести дипльоматичні зносини з чужими державами, і якби до нього прибули якісь посли, то він негайно мусів переслати привезені ними листи до Петербурґу. Тільки з сусідніми державами — Польщею і Кримом міг він зноситися про погряничні справи, але з відома царського резидента при гетьманському дворі. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатись у Глухові. Число найманого війська обмежувалося до трьох полків (окрім реєстрових козаків) і гетьман мав підлягати з військового погляду російському генерал-фельдмаршалові. Кандидатів на становища ґенеральної старшини й полковників мала вибирати сама старшина зпоміж себе, але затверджував ці кандидатури сам імператор. Всю нижчу старшину затверджував по виборі гетьман.
Зроблені були певні зміни в судівництві: за вищу апеляційну інстанцію мав служити в краю так званий Ґенеральний Суд, який складався тепер із шістьох осіб: із трьох українців і трьох москалів. Гетьман мав бути президентом цього суду. В один із пунктів конституції було внесено, що має бути скликана спеціяльна комісія для перевірки старих законів і складення нового кодексу. Цілий ряд пунктів торкався питань економічного життя. Отже був дозволений вільний приїзд чужоземних купців для торговлі. Дозволено приїздити й жидівським купцям, але з тим обмеженням, що вони мали продавати крам лише гуртом, а не на роздріб і за виручені гроші знову таки купувати якийсь місцевий крам на вивіз, а не вивозити золота й срібла. Індукта, себто мито на ввожені на Україну товари, мала йти до російського скарбу. Була скасована заборона москалям купувати землю на Україні. Але москалі, які мали на Україні маєтки, мусіли підлягати юрисдикції української влади. Селити на цих землях російських селян-кріпаків було заборонено.
Як бачимо, ці «Рішительні пункти» значно обмежували ті права, якими гетьманська Україна користувалася до упадку Мазепи. Але важно було те, що замісць колишньої самоволі російського уряду, з якою він трактував українські справи після Мазепи, ставилися тепер певні норми, певні юридичні форми. Тепер від зручности самого українського уряду, а передовсім від нового гетьмана залежало, щоб ці норми були здійснені в житті.
Новий гетьман Данило Апостол (1659-1734) був дуже яскравою політичною фіґурою. М. Грушевський, характеризуючи його, підкреслює, що Апостол виростав у тих часах, коли українська сила не була ще зломлена й люди ще не зневірилися в можливості вибороти для українського народу свободу й кращу долю. Далі Грушевський пригадує, що «Апостол належав до великого числа старшин, які не забруднили своїх рук кривдою народньою». Автор моноґрафії про гетьмана Мазепу Федір Уманець називає Апостола «останнім козаком». Нарешті новіший дослідник, Іван Джиджора називає Апостола «одним із кращих українських історичних діячів, а при тім рішучим оборонцем автономії України». Додамо ще до цього, що Апостол належав до інтимного гуртка прихильників Мазепи, які разом із ним виробили плян шведсько-українського союзу для виборення української самостійности. Коли він відпав від Мазепи ще тільки в початках самої акції, то це треба пояснити тим, що нещасливі початки справи цілком зневірили його в успіху шведського союзу, й він рішив вернутися назад до протекції Москви, стараючися, як і Скоропадський, врятувати серед загальної катастрофи те, що ще можна було врятувати. І дійсно, не зважаючи на свій семидесятилітній вік, гетьман Апостол відразу дуже енерґійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини, які за попередні два десятки літ зовсім підупали.
По повороті додому Апостол перевів майже вповні нове призначення ґенеральної старшини й полковників, при чому більшість із них була кандидатами самого гетьмана. Ґенеральним обозним призначено Якова Лизогуба, старого бойового старшину; ґенеральними суддями - колишнього мазепинця, корсунського полковника Андрія Кандибу й Михайла Забілу, сотника борзенського; ґенеральним писарем зроблено Михайла Турковського, ґенеральними осавулами: сотників Івана Мануйловича й Федора Лисенка, ґенеральним хорунжим Якима Горленка й ґенеральним бунчужним Івана Борозну. На бажання російського уряду встановлено двох ґенеральних підскарбіїв, одного українця, другого москаля. На ці посади призначено Андрія Маркевича, колишнього полковника лубенського, й Івана Мякініна. Маркевича призначено проти бажання гетьмана, який недолюблював усієї фамілії Маркевичів. У Гадячі по смерті зненавидженого сербина Гаврила Милорадовича призначено полковником Григорія Грабянку, відомого українського історика. Полковником лубенським зроблено гетьманича Петра Апостола, дуже освічену людину, що залишив мемуари французькою мовою. Взагалі Апостолові вдалось окружити себе співробітниками, які поділяли його погляди й проводили його політику.
Одним із найголовніших завдань гетьманського уряду було піднесення економічного добробуту краю, зруйнованого в значній мірі через хаос і безладдя, які вмисне піддержував російський уряд. Насамперед треба було якось урегулювати справу землеволодіння, в якій накопичилося стільки надужиття. Цій справі було присвячено спеціяльну увагу в «Рішительних пунктах»: 8-й пункт забороняв відіймати в козаків та в посполитих як спадкові, так і куплені ґрунти; пункт 9-й казав про потребу перевірки маєтностей, призначених на утримання гетьмана й розданих у приватні руки, а пункт 10-й торкався маєтностей ранґових і ратушевих; ці маєтності, якщо вони були роздаю приватним власникам, мали бути повернуті урядам і ратушам. Для здійснення постанов цих пунктів було переведене так зване «ґенеральне слідство про маєтності», що мало метою перевірку прав державців на маєтності, які вони під собою мали. Слідство розпочалося в 1729 р. й закінчилось у 1731. По всіх полках були розіслані канцеляристи, які об'їздили всі села, списували з уст старих людей, хто й коли осадив дане село й до кого воно належало, а державці маєтностей мали показувати документи, на підставі яких вони володіли маєтністю; з цих документів здіймались копії й додавалися до «слідства». В полкових канцеляріях зібраний матеріял упорядковувала полкова старшина: викладала зміст оповідань старожилів, долучала в копіях текст документів і цифрові відомості про число дворів посполитих на основі попередніх ревізій. В кінці 1730 року полкові книги були відіслані до Глухова, де їх остаточно перевіряли і в початку 1731 року один примірник «Слідства» по всіх десяти полках, за підписами ґенеральної старшини й полковників вислано до Петербурґу. Всі маєтності в «Слідстві» були поділені на шість категорій: 1) ранґові маєтності; 2) маєтності, надані за заслуги; 3) маєтності ратушеві; 4) вільні маєтності; 5) спірні маєтності й 6) манастирські. «Слідство» виявило, що вільних посполитих залишилося не більше одної третини всього селянського населення Гетьманщини, а дві третини відбували послушенство, живучи в рангових, приватних або манастирських маєтностях. На землях ратушевих (міських) жило менше одного відсотка всіх посполитих. Гетьманський уряд заходився головно коло повороту тих маєтностей, які були записані на певну ранґу, але були роздані (головно за Скоропадського) в приватне володіння. Одначе ті власники, які в часі «Слідства» могли довести документами законність свого володіння маєтністю, тепер дістали остаточне закріплення цих маєтностей за собою, не боячися більше, що їх будуть повертати назад у власність держави. Таким робом ужиток, який було зроблено з результатів «Слідства», не зовсім відповідав сенсові тих параґрафів у «Рішительних пунктах», які мали на увазі упорядкування відносин. Зібраний у «Слідстві» величезний правно-статистичний матеріял мав не тільки практичне значіння, допомагаючи гетьманському урядові розбіратися в складних і заплутаних маєткових відносинах, але також і велику історичну вартість, як першорядне джерело до історії землеволодіння на Гетьманщині. Сам гетьман Апостол був дуже добрий господар; він енергійно працював коло поширення свого приватного господарства, кольонізував набуті ним пустопорожні землі, організував інтенсивне сільське господарство. Крім того був він купцем-експортером на широку скалю: він експортував за кордон волів, збіжжя, масло й добре розумівся на цій справі. Свої господарські здібності Апостол, ставши гетьманом, переніс на широке поле державного господарства. Мазепа старався зробити опорою автономної України заможну верству старшин — земельних власників; він насаджував і піддержував земельну шляхту. Апостол же старався піддержувати старшинсько-купецьку клясу, буржуазію, в ній добачаючи опору української державности.