Нова Малоросійська Колєґія, під офіційною назвою «Правління Гетьманського Уряду», складалася з шістьох осіб, із них троє москалів: ґенерали князь Ґаховський і князь Барятинський та полковник Ґурьєв, і троє українців: ґенеральний суддя Михайло Забіла, ґенеральний осавул Хведір Лисенко і ґенеральний підскарбій Андрій Маркович; їм звелено сидіти «в равенстві», москалям з правого, українцям з лівого боку столу. Та, не вважаючи на таку формальну «рівність», фактичним правителем зробився князь Шаховськой. «Правлінню Гетьманського Уряду» наказано правити на основі «Рішительних пунктів» Апостола, але князь Шаховськой поруч явної дістав іще таємну інструкцію від самої цариці, де йому наказувано старатись, щоб українці зближувалися з москалями, беручи мішані шлюби, й рівночасно перешкоджати тому, щоб козацька старшина зближувалася з білоруською шляхтою на Смоленщині. Так само рекомендувалося не допускати зближення й шлюбів з польською й українською шляхтою з правого берега Дніпра, який залишався під Польщею. Між іншим, на основі цієї секретної інструкції виключено з української служби білоруського шляхтича Пассека, який мав посаду в ґенеральнім суді.
Одним із перших кроків нового уряду було поновлення заходів коло кодифікації українських законів. Справа законів на лівобережній Україні знаходилася в досить хаотичному стані. За офіціяльний кодекс уважали Литовський Статут, складений іще в XVI столітті й виданий тоді ж таки урядовою білорусько-українською мовою. Крім того було дійсним і німецьке, так зване Магдебурзьке право, якого вживали по містах; у полкових і сотенних козацьких судах мало головне значіння звичаєве право, котре впливало й на практику інших судів. З того всього виходила велика незручність і мішанина понять Гетьман Скоропадський перед самою своєю смертю в травні 1721 року видав універсал про призначення окремої комісії українських правників, які б переглянули всі збірники діючого права («Саксон», «Порядок», Литовський Сататут) і склали один загальний кодекс, переклавши його українською мовою, як виразно було сказано в універсалі. Скоро по тому гетьман Скоропадський помер, і комісія не увійшла в життя. Один із «Рішительних пунктів» гетьмана Апостола (20-й) нагадував про потребу кодифікації українського права, але за його гетьманування такої кодифікації не було переведено. Апостол видав 13 липня 1730 року лиш «Інструкцію малоросійьким судам», у якій установлявся порядок судового процесу й апеляцій у судах полкових, сотенних і сільських. Зараз же по смерті Апостола князь Шаховськой дістав із Петербурґу інструкцію про призначення спеціяльної комісії з 12 членів для вироблення зводу українських законів. Цим разом закони мали перекладатись не на українську, а на російську мову. Місцем осідку комісії призначено Москву, і тільки через два роки її переведено до Глухова. Комісія була складена з найкращих тодішніх знавців права на Україні як людей світських, так і духовних. Згодом число членів її побільшено до 18 осіб. Комісія працювала 15 років і тільки в 1743 році закінчила вироблення кодексу під назвою «Права, по которим судиться малоросійський народ». Але поки ще закінчилася праця комісії, практична потреба в підручниках права привела до появи вже в 1734 р. «Процесу краткого» або «Аксесу» — підручника українського судового процесу, складеного кимсь із українських правників. Хоча цей підручник і не мав офіційного значіння, але знайшов собі широкий ужиток в українських судах.
Вже в перші часи урядування «Правління Уряду Гетьманського» з Шаховським на чолі виникло серед козацької старшини незадоволення. Вона хотіла, щоб було вибрано гетьмана. Коли звістка про це дійшла до Петербурґу, то звідти прислано нову таємну інструкцію, в якій Шаховському доручалося ширити серед українського населення чутки, ніби причиною всіх податкових та інших тягарів був сам гетьман, і що взагалі всім кривдам та несправедливостям, які коли доводилося народові терпіти, було причиною гетьманське правління і що тепер, коли гетьмана нема, всім стане легше.
Шаховськой правив Україною недовго. В 1736 році його відкликано й на його місце поставлено князя Барятинського, котрий також правив недовго. Протягом десятка літ один за другим змінялися голови «Правління Гетьманського Уряду», «правителі», як їх звичайно називали. Знову пригадалися тяжкі часи першої Малоросійської Колєґії, заснованої при Скоропадському, з самоуправством правителів і ріжних генералів. Це були як раз часи жорстокого режиму цариці Анни Івановни, коли всіма ділами у державі правив її фаворит німець Бірон. По цілій Росії шаліла так звана «Тайна Канцелярія», жертвою якої падали тисячі й десятки тисяч людей. Діяльність «Тайної Канцелярії» поширено й на Україну, і тут ця страшна інституція знайшла собі багато жертв.
Знову, як це було за царя Петра І, російський уряд перестав рахуватися з місцевими українськими законами й звичаями, втручався в різні сфери місцевого життя й дозволяв собі всякі насильства. В 1734 р. скасовано вже затверджені вибори київського війта Кричевця й звелено губернаторові, щоб він припильнував, аби на війта обрано когось із москалів, а не з місцевих київських міщан. Але не вважаючи на присутність на виборах Губернатора Шереметєва, міщани знову вибрали свого чоловіка, українця Павла Войнича. Та сенат скасував ці вибори і тільки тоді, коли сам князь Шаховськой довів до відома уряду, що з москалів не можна знайти відповідного кандидата на цю посаду, цариця затвердила вибори Войнича.
Кілька років згодом новий правитель, князь Барятинський, звелів арештувати старого чернігівського архиєпископа Іларіона Рогалевського за те, що він не допустив у церкві до хреста одного російського капітана. Той самий князь Барятинський звелів одного разу арештувати цілий київський магістрат. При цій нагоді він забрав усі старі королівські й царські грамоти з привілеями місту Києву й відіслав їх до Петербурґу; в своєму листі до уряду він радив не повертати їх назад до Київа, бо, мовляв, «з часом міщани забудуть їх зміст і, не маючи під рукою грамот, не будуть у стані покликатися на свої вольності». Всякі самоуправства почали дозволяти собі не тільки правителі і взагалі представники адміністраційної влади, але й ріжні російські ґенерали, які мали свої маєтності на Україні. Ґенерал Мініх, розгнівавшися на своїх сусідів по маєтку, Марковичів за якісь непорозуміння по господарству, звернувся до ґенерального суду, щоб той як найсуворіше покарав братів Марковичів, синів ґенерального підскарбія. І суд не тільки оштрафував їх, але й наказав вислати їх як простих козаків на лінію на земельні роботи. Але Мініхові й цього видалося мало, і в часі свого переїзду через Глухів він прийшов до Ґенерального Суду — найвищої судової установи в краю — і тут публично вилаяв і самих суддів, і український суд та закони. Розуміється, це пройшло йому цілком безкарно.
Та найбільшим тягарем для Гетьманщини сталася турецька війна, яка вибухла в 1735 р. Україна була головною базою для цієї війни, на неї спали найтяжчі тягарі, як безпосередньою участю українських козаків у війні, так і апровізацією цілої російської армії, постачанням підвід для обозу й погонців (форшпанів). Війна затяглася на цілих шість років, велася дуже мляво і в результаті принесла дуже мало користи Україні в порівнянні з принесеними останньою жертвами. Кримського ханства не завойовано, берегів Чорного моря не вдалося осягнути й тільки запорозькі землі прилучено до російської держави. Але ці землі прилучалися й без того вже самим фактом переходу запорожців у російське підданство, фактом, що стався ще в 1734 р. перед війною.
Війну відкрив похід сполученої російсько-української армії під проводом ґенерала Леонтьева на Крим літом 1735 р. Своєю невдалою організацією цей поход дуже нагадував кримські походи кінця XVII віку з часів царівни Софії. Так само, як і тоді, виступили в похід дуже пізно й мусіли з пів-дороги завертати назад через негоду й недостачу провіянту та фуражу. В самих тільки гетьманських козаків загинуло від поганого корму 12.000 коней. Весною 1736 року зроблено новий похід уже під командою фельдмаршала Мініха, який повів 54-тисячну армію. Гетьманських козаків мало бути 16.000, але значна частина їх дезертирувала й явилось усього 12.730 погано узброених з наполовину без коней. Мініх скаржився, що гетьманські козаки, як миші, дурно тільки хліб їдять, натомість запорожці, «належачи до того самого народу, бо це — втікачі з України», все люди добрі й бадьорі, гарно узброєні, кожен мав із собою по 2-3 коня. На думку Мініха, 3-4 тисячі запорожців могли цілком розбити цілий корпус гетьманців. Та всетаки цим разом московсько-українське військо прорвалось аж у саму середину Криму і взяло ханську столицю Бахчисарай. Але скоро потому мусіли спішно вертатися назад, бо люди в війську почали мерти від недостачі провіянту та хвороб. Мініх поклав у могилу в цім поході половину своєї армії. Особливо страшні були втрати серед українського війська, якого Мініх ані трохи не жалів і не дбав за його потреби.