Мабуть, догадуючися про заміри нового уряду, українська шляхта з свого боку зробила деякі заходи, які в дійсности послужили для Катерини приводом, щоб скоріше зреалізувати свої наміри. В кінці 1763 року поміж козацькою старшиною пішов рух, щоб зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських. Почали збирати підписи під петицією до цариці. Катерина, довідавшися про це, негайно викликала Розумовського до Петербурґу й запропонувала йому добровільно зректися гетьманського уряду. Той послухався без усякого спротиву, і так здійснилося бажання Катерини, висловлене нею в одному листі, — «щоб навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд»!
В кінці 1764 року був виданий царський маніфест, у якому оповіщалось, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду, що задля добра українського народу замісць гетьманського правління засновується тимчасово Малоросійська Колєґія з президентом у характері генерал-губернатора. Цим генерал-губернатором, який фактично мав зосередити в своїх руках усю владу, був призначений Ґенерал Петро Румянцев. У Колєґії мали засідати четверо українців і четверо москалів.
Сам Розумовський дістав від цариці величезну пенсію й великі земельні маєтки на Україні, в яких він і оселився. Він прожив після скасування гетьманства ще 40 років, але до кінця свого віку абсолютно не втручався до громадського життя.
Їдучи на Україну, Румянцев дістав від цариці таємну інструкцію, яка накреслювала програму його діяльности. Ця інструкція свідчить, що Катерина прекрасно зрозуміла слабі сторони політичного й суспільного життя Гетьманщини. В своїй інструкції вона говорить насамперед про те, що Україна дуже багатий і родючий край, багатший за інші провінції російської імперії; але завдяки автономним порядкам на Україні імперія не мала від неї майже ніякої користи, ніяких прибутків, особливо за останнього гетьманування. Далі вона підкреслює, що між українцями й москалями існує обопільна ненависть, ця ненависть особливо помітна серед української старшини, котра має фальшиве поняття про якусь свою свободу й свої привілеї й котра піддержує в українському народі відчуженість від москалів та недовіря до них. Отже завданням нового правління є скасування всіх відмін в устрої Гетьманщини та зрівняння її в становищі з іншими імперськими провінціями.
Задля цього найкращий спосіб — поставити краще адміністрацію й суд, ніж це було досі, щоб усі бачили, що нові російські порядки кращі за попередні, коли все було в руках старшини. Коли народ побачить, писала Катерина, що його увільнено від самоволі маленьких тиранів, то буде вдячний і помириться з новими порядками. Отже, як бачимо, це була стара, випробована метода російської політики щодо України: грати на клясових антагонізмах у самому українському громадянстві й, виступаючи в ролі оборонця народніх мас проти пануючої старшинської верстви, підкопувати політичну автономію краю. Цієї методи додержувався московський уряд протягом XVIII століття, її ж уживав цар Петро І, її ж тепер поручила в своїй інструкції Румянцеву й цариця Катерина II.
Але це зовсім не означало, що Катерина дійсно дбала про інтереси народніх мас у тій самій інструкції вона вказує як на одно з найбільших лих українського життя на те, що селяни на Гетьманщині вільно переходять із місця на місце, й рекомендує Румянцеву вжити всіх заходів, щоб припинити ці селянські переходи та прикріпити селян до одного місця, себто зробити їх справжніми кріпаками. Доручаючи Румянцеву вдавати ролю оборонця інтересів народньої маси супроти козацької старшини, Катерина водночас наказувала йому пильно стежити за самою старшиною й негайно приборкувати всякі прояви опозиції та незадоволення з її боку в самому їх зародку.
На початку 1765 року Румянцев прибув на Україну. На свою резиденцію він вибрав Глухів, як і гетьмани. Румянцев мав великі маєтності на Україні, де він провадив дуже гарне господарство. Він був обзнайомлений із внутрішнім становищем у краю й почував себе до певної міри звязаним із його інтересами. В основу своєї політики він поклав думку, висловлену Катериною в її інструкції: «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ цілком відмінний від москалів». Треба признати, що свою політичну програму Румянцев переводив дуже вміло, послідовно й зручно. Йому дійсно вдалося протягом свого 20-літнього правління краєм без великих струсів і майже непомітно перевести Гетьманщину на становище звичайної імперської провінції.
Головною основою економічного життя Гетьманщини було, як знаємо, сільське господарство, в якому характер землеволодіння мав рішаюче значіння. Але землеволодіння на Гетьманщині ввесь час було дуже далеке від хоч трохи стабілізованого стану: воно ввесь час відбувало невпинну еволюцію в напрямі нагромадження головної маси землі в руках старшинської верстви. Це нагромадження йшло шляхом роздачі гетьманами державних земель старшині і шляхом лєґальної експроприяції землі в селян та козаків, при чому селяни повертались у кріпаків. Тому, що вся влада в краю була в руках самої ж старшини, то поруч із лєґальними способами вона раз-у-раз зверталася й до способів нелєґальних, себто до прямого обходу законів і до насильства. Це все в звязку з ріжними політичними потрясениями, які відбивалися й на економічному становищі, утворювало дуже заплутане становище і в справі володіння землею. З ініціятиви російського уряду не раз переводилися в першій половині XVIII віку ревізії людности й розподілу земельної власности між окремими станами. Одною з найважніших ревізій було відоме вже нам «Ґенеральне слідство о маєтностях» 1729-31 років. Та зазначена вище еволюція земельної власности в напрямі зосередження всіх земель у руках старшини відбувалася в XVIII ст. таким прискореним темпом, що за яких 30 років відомості, добуті Ґенеральним Слідством, уже застаріли. Щоб уявити собі дійсний образ земельних відносин у сучасний йому момент, Румянцев мусів зорганізувати нову ревізію.
Вона мала на меті вияснити докладно число населення, дати опис земельної власности та її розподілу, число дворів, ґрунтів і господарств, зясувати ступінь заможности: кожного окремого господаря й дохідність його господарства. Мало бути подане число коней, волів і всякої іншої худоби. Румянцев наказав пояснити населенню, що ревізія переводиться виключно задля того, щоб увільнити його від зайвих тягарів з боку старшини. Ревізія відбулася протягом 1765-67 років і в результаті дала величезний матеріял статистичних відомостей, понад тисячу грубих фоліянтів. Але не видко ні з чого, щоб Румянцев використав цей матеріял на практиці. Дорогоцінні томи опису лежали спокійно в архівах, усіма забуті, а частина їх навіть загинула. Лише на початку 60-х років XIX ст. томи Румянцівського опису відкрив історик Ол. Лазаревський у архіві одної адміністраційної установи в Чернігові, де переховувалися останки українського державного архіву. Від того часу почалося наукове дослідження Румянцівського опису. Але велося його несистематично й уривково. На перешкоді стояло між іншим те, що коло тисячі збережених томів опису були розкидані, як виявилось, по архівах і бібліотеках Петербурґу, Москви, Київа. Харькова, Чернігова й Полтави, що дуже утруднювало дослід. Та проте матеріяли Румянцівського опису послужили за основу для праць Лазаревського, Багалія, Лучицького, Мякотіна та інших дослідників соціяльно-економічного побуту Гетьманщини. Проф. Лучицький, оцінюючи значіння Румянцівського опису для історії, рівняє його до анальоґічних західньо-европейських джерел і каже, що Румянцівський опис є одним із найцікавіших та детальніших описів землеволодіння, який тільки знає наука, і що з ним не можуть навіть рівнятись описи, які має Західня Европа. В останні часи почалося систематичне дослідження опису молодими дослідниками в Київі, скупченими біля Української Академії Наук.
Одним із перших розпорядків Румянцева, які мали безпосереднє практичне значіння, була заміна натуральних повинностей на утримання російських військових частин, розміщених на Гетьманщині (6 карабінерних полків і два піхотні полки в Глухові) грошовим податком по 1 рублю 2 копійки від кожної хати. Платити мали козаки, підпомошники, міщани, посполиті вільні, манастирські й панські. Цей податок давав коло 250.000 рублів річно. Румянцев запровадив більший порядок у адміністрації й дбав за економічні інтереси краю, з яким почував себе звязаним, як власник великих маєтків. Він не допускав безплатних реквізіцій і старався улегшити тягарі, які спадали на Гетьманщину в часі російсько-турецької війни 1768-1774 років. Він завів на Гетьманщині реґулярну почту по лініях Київ — Глухів, Полтава — Глухів, Полтава — Київ, Стародуб — Київ, Глухів — Чернігів, Глухів — Переяслав, Полтава — Чернігів і Лубні — Ромен. Одначе всю політику щодо земельних і селянських справ провадив Румянцев так, як це йому наказувала Катерина: вільні переходи селян щораз обмежувано, збільшувано панську юрисдикцію над селянами. Сам великий земельний власник, Румянцев добре розумів і поділяв інтереси землевласницької верстви, а ці інтереси були взагалі основою внутрішньої політики Російської імперії.