Зборівський трактат із дня 18 серпня 1649 року не відповідав фактичному успіхові козацької зброї, ані тим широким надіям, які мали народні українські маси, що з таким одушевленням вступили в цю війну. Головні пункти умови були такі: козацького війська мало бути 40.000 і воно мало мешкати на території воєвідств Київського, Брацлавського й Чернігівського, при чому ця територія перебувала під управою козацького гетьмана й на ній не могло стояти коронне військо. На цій території всі уряди мали надаватися тільки шляхтичам православної віри. Жиди й єзуїти не мали права мешкати в цій області. Київський митрополит діставав місце в польському сенаті. Мала бути проголошена загальна амнестія, а крім того ще спеціяльна амнестія для шляхти, яка була прилучилася до козацького повстання. Всі ці умови мали бути потверджені на найближчому соймі.
Аналізуючи ці умови, доводиться прийти до висновку, що на підставі Зборівського трактату в межах польської держави утворювалася автономна область у границях теперішніх Київщини, Чернігівщини, Полтавщини й частини Поділля, та Волині. Ця область знаходилася під управою козацького гетьмана й мала своє власне військо. В межах цієї области православна віра діставала всі права нарівні з пануючою в державі римо-католицькою вірою. Але позатим залишався ввесь давній суспільний устрій: поза 40.000 реєстрових козаків уся маса українського селянства мусіла знову вертатися в становище панських підданих і відбувати панщину. Королівська адміністрація мала повернутися на свої давні місця так само, як і пани поверталися до своїх маєтків. Все це грозило таким вибухом незадоволення широких народніх мас, що сам гетьман мусів переховувати зборівські умови в таємниці й прохати польську сторону, щоб вона по змозі здержувалася і не поспішала з реставрацією колишніх порядків. Одначе це не могло перешкодити тому, що страшенне розчарування й незадоволення гетьманом обхопило широкі селянські маси. Це незадоволення збільшувалося ще через те, що татари, вертаючися на Крим, масами захоплювали по дорозі українське населення в полон і палили села. Народ проклинав Хмельницького, вважаючи його за винуватця свого нещастя.
Замість поновного увільнення цілого українського народу й створення своєї власної держави доводилося формально задовольнятися ніби національно-територіяльною автономією, і то властиво для самої тільки козацької верстви. Що таке становище не могло задовольнити керманичів української політики з гетьманом на чолі, це було ясно само собою, й тому нема нічого дивного, що Хмельницький дивився на Зборівську умову лиш як на тимчасову й старався фактично творити нову державну організацію на території козацької України, не зважаючи на формальні умови. Він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародньому полі для скріплення свого становища.
З своєї столиці Чигирину він провадив зносини з Москвою, Туреччиною, Семигородом, а тимчасом занявся довершенням організації занятої козацьким військом території. Цю територію було поділено на окремі округи-полки, на чолі яких стояли полковники, які одночасно були й головами адміністрації, й суду в своїй окрузі. Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував такі самі функції, як полковник у своїм полку. Край було поділено на 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (пізніше Винницький) і Київський — на правому березі Дніпра; Переяславський, Кропивянський, Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський і Чернігівський — на лівому. Трохи згодом територія була переділена й число полків трохи побільшено. Всі урядовці, як центральної управи (ґенеральні старшини: писар, обозний, хорунжий і осавул), так і полкової та сотенної, носили військові ранґи й поруч чисто військових обовязків виконували ще цивільну службу щодо адміністрації, фінансової управи й суду. Край діставав немов би то воєнну організацію й сама назва: Військо Запорозьке — на довший час зробилася офіціяльною назвою української козацької держави. На початку 1650 року складено «реєстр» козаків по всіх 16 полках у числі коло 40.000 людей.
Література до розділу 1
Загальні праці про Хмельницького:
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VIII, ч 2. (Початки Хмельниччини 1638-1648), Київ-Відень 1922; т. VIII, ч. З (Хмельниччина в розцвіті, 1648-1650), Київ-Відень.
Н. Костомаровъ, Богданъ Хмельницкій. Собраніе сочиненій, кн. IV (томи IX, X, XI), Петербургь 1904, український переклад у «Руській Історичній Бібліотеці», тт. IX-XII, Тернопіль 1888-1889 (праця значно перестаріла). Крім того загальні курси: М. Грушевський, Ілюстрована історія України, Київ-Відень 1921; його ж: Очеркъ исторіи украинскаго народа, 3-те вид. Петербургь 1911: його ж: Нарис історії України в т. І. енциклопедії «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», Петербургъ 1914
Ол. Єфименкова, Історія українського народу, т. 2, Харьків 1922;
В. Антонович, Коротка історія козаччини, Коломия 1912. Біографії Б. Хмельницького:
В. Антоновичъ и В. Бецъ, Историческіе дЂятели Юго-Западной Россіи, Київ 1885 (біографія Б. Хм-го написана Ор. Левицьким);
Н. Костомаровъ, Русская исторія въ жизнеописаніяхъ ея главнЂйшихъ дЂятелей, Петербургь 1881; Український переклад: Історія України в життєписах визначніших її діячів, 2. видання, Львів 1918.
І. Каманін, Походження Б. Хмельницького, «Записки Укр. Наук. Товариства», т. XII, Київ 1913. Монографії й розвідки про окремі моменти Хмельниччини та про діячів її часу:
К. Szajnocha, Dwa lata dziejуw naszych. 1646, 1648. 2 tt. Warszawa 1900 (також: „Dziela» K. Szajnochy, tt. IX-X, Warszawa 1876).
L. Kubala, Jerzy Ossoliński Warszawa 1924; його ж: Szkice historyczne, Serja I-II, Warszawa 1923.
W. Lipiński, Z dziejуw Ukrainy. Krakуw 1912 (також окремо: Stanislaw-Michał Krzyczewski, Kraków 1912);
И. Каманинъ, Участіе южнорусскаго населенія въ возстаніи Б. Хмельницкаго. «Архивъ Юго-Западной Россіи», часть III, т. 4, Київ 1914.
Ст. Томашівський, Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 23-24, Львів 1898; його ж: «Між Пилявцями і Замостям», «Жерела до історії України-Руси», т. VI, Львів 1913 й окремо під назвою: «Перший похід Б. Хмельницького в Галичину», Львів 1914; його ж: Один момент під Зборовом, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т.117-118, Львів 1914;
М. Кордуба, Боротьба за польський престіл по смерті Володислава IV, «Жерела до історії України-Руси», т. XII, Львів 1911; його ж: Між Замостєм і Зборовом (сторінка зносин Семигороду з Україною і Польщею), «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 133, Львів 1922.
А. Востоковъ, Первыя сношенія Б. Хмельницкаго съ Москвой, «Кіевская Старина», 1887, кн. VII
Ks. Ludwik Frąś, Obrona Zbaraza w r. 1649, Krakуw 1932; його ж: Bitwa pod Zborowem w r. 1649, „Kwartalnik Historyczny», 1932, zeszyt 3-4.
Iв. Крипякевич, Учитель Богдана Хмельницького, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 133, Львів 1922.
Fr. Rawita - Gawroński, Bohdan Chmielnicki do elekcji Jana Kazimierza, Львів 1906 (дуже тенденційне).
W. Сzeгmак, Plаnу wojny tureckiej Wladyslawa IV, Krakуw 1895.
И. Новицкій, Адамъ Кисель, воевода Кіевскій (1580-1653), «Кіевская Старина», 1885, IX-XII.
А. Лазаревскій, «Лубенщина и князья Вишневецкіе», там же, 1896, І-III і окремо Київ 1896.
Wł. Tomkiewicz, Książę Jeremi Wiśniowiecki (1612-1651). Warszawa 1933.
Розділ 2
Берестецька кампанія. Білоцерківський трактат. Молдавська політика Хмельницького. Нова вїйна з Польщею. Союз із Москвою 1654 р. його оцінка в історичній літературі. Московсько-українська війна з Польщею 1654-1656 років. Політичні пляни Хмельницького. Союз із Швецією й Трансільванією. Смерть Богдана Хмельницького. Оцінка його особи в історичній літературі.