Певна частина первісного населення краю залишилася й при нових порядках. Колишні піддані війська запорозького і навіть самі запорожці були обернуті здебільшого в так званих державних або казенних селян. Їх доля, порівнюючи, була краща, бо вони залишились особисто вільними і тільки платили до скарбу певний податок та відбували військову повинність. Деяка частина населення, яка жила на землях, розданих панам, була обернута в кріпаків. Катеґорія вільних селян, себто державних, збільшувалася помалу втікачами з сусідніх провінцій держави, де вже панувало кріпацтво, й навіть із польської України. Уряд дорожив заселенням краю і тому дивився крізь пальці на появу цих нових переселенців та зараховував їх до державних селян, 3 другого боку й поміщики, дбаючи про заселення своїх володінь, не тільки виводили кріпаків із центральних губерній, але також приймали до себе втікачів. Панщина на нових місцях, де щойно заводилося господарство, була легша, ніж у старому краю, і тому для багатьох кріпаків здавалося принадним покидати старі насиджені місця, покидати свої оселі й навіть родини та переселятися на нові місця, де було більше свободи й де менше докучала ненависна панщина.
Так із великими зусиллями, з великими витратами коштів за допомогою чужинців-кольоністів доводилося російському урядові переводити заселення краю, де недавно перед тим спокійно й успішно відбувалася кольонізація й опанування краю для хліборобської культури самим автохтонним населенням, яке шукало тільки одного: вільної праці на вільній землі, без панщизняних обовязків.
*
Зруйнування Запорозької Січі над Дніпром ще не було кінцем Запорозького Війська. Коло 5.000 запорожців у самий момент руйнування Січі встигло вислизнути зпід рук ґенерала Текелія й частиною на човнах, частиною суходолом, дістатися до турецького міста Білгороду (теперішній Акерман у Бесарабії) над Дністровим лиманом. Вони вислали звідси депутацію до турецького султана, й той прийняв запорожців у своє підданство, віддавши їм для життя гирла Дунаю, себто його широку дельту з обширними островами. Запорожці дістали право внутрішньої автономії по своїм старим звичаям. Число їх почало дуже скоро зростати: до них прилучилась окремі козаки, які не могли втекти зразу, і вже в наступному 1776 році в війську нараховувалося 7.000 козаків. Це число зростало з кожним роком: Задунайська Січ стала принадною для всіх тих, хто не хотів миритися з новими порядками на колишньому Запорожжі. Втікали сюди також енергійніші одиниці зпоміж селян на російській і на польській Україні. Ця еміґрація до Задунайської Січі затривожила російський уряд, і він видав у 1779 і в 1780 роках маніфести з закликом до втікачів, щоб верталися до рідного краю, обіцяючи повну амнестію. Рівночасно роблено дипльоматичну інтервенцію перед турецьким урядом, домагаіочися, щоб козаків відсунуто далі від російсько-турецького кордону. Султан видав наказ, щоб козаки не переходили на лівий берег Дунаю.
Тимчасом на нових місцях запорожці зустрілися з іншими козаками-еміґрантами: це були донські козаки, які ще в початку XVIII століття після здавлення повстання отамана Булавіна виселилися до Туреччини. Їх називали некрасівцями по імени їх отамана Некрасова, котрий вивів їх із Дону. Це були чисті великоруси, які за майже 80 років перебування в Туреччині цілком зберегли свою мову, народність і свою старовірську релігію. Вони після ріжних блукань оселилися при усті Дунаю в Добруджі, там, де поселилися тепер і запорожці. Між некрасівцями й запорожцями почалися непорозуміння, які дійшли до збройних сутичок. Одного разу некрасівці спалили Задунайську Січ. Султан узяв Сторону некрасівців і звелів запорожцям пересунутися далі по Дунаю, по лінії Силістрія-Рущук.
Запоріжці були незадоволені. Під впливом агітації австрійськихаґентів частина їх, 8.000, покинула в 1785 р. устя Дунаю й виселилася до Банату (між містом Зентою на Тисі й Панчовою на Дунаї). Вони прийняли австрійське підданство, дістали право виборного устрою (їх кошовий уважався за полковника австрійської служби), вільного володіння землею й платню від австрійського уряду. Але запорожці довго не втримали суворого режиму австрійської бюрократії, з її дрібязковою контролею й постійними причіпками, і в 1811-12 роках повернулися назад у Добруджу, де знову злучилися з своїми земляками, які тут мали свою Січ. Спільними силами напали вони на некрасівців, узяли штурмом Дунавець, вирізали місто Тульчу й таки вигнали некрасівців. Турецький уряд мусів примиритися з фактом і переселив некрасівців на острів Майнос на Мраморному морі, а частину розселив у Малій Азії.
На нових місцях запорожці влаштувалися так, як колись над Дніпром. Над притокою Дунаю Дунавцем вони заснували свою Січ, яка мала так само 38 куренів. Вона була обведена окопами, а посередині була збудована церква. Старшина була вибрана споміж старих, іще дніпровських запорожців. Жінок по давньому не допускали до Січі, й жонаті козаки мусіли жити окремо по слободах. Так, як колись старі козаки йшли до манастирів Самарського або Межигірського, так тепер ішли на Атонську гору, де засновано спеціяльний український манастир імени пророка Ілії. Щоб збільшувати свій контингент, запорожці висилали аґентів на Україну, щоб там потай вербувати молодих хлопців.
Становище запорожців під турецькою владою було важке. Річ у тому, що з Росією турки часто провадили війну, а тому, що російський уряд, як зараз побачимо, знову почав творити українські козацькі формації, то запорожцям приходилося битися проти своїх. Російський уряд постійно через своїх аґентів підмовляв запорожців вертатися до рідного краю, обіцяючи їм усякі блага, і це вносило значний розбрат у козацьке товариство. Знов же таки й турки дуже часто вживали запорожців для операцій проти своїх збунтованих підданих-христіян. Так, запорожців посилали втихомирювати повстання сербів, а потім греків. Участь у цих операціях була для козаків дуже неприємна, так само, як і у війні проти Росії. Час від часу невеликі групи запорожців покидали Задунайську Січ і тікали до Росії. Там їх здебільшого поселяли на Кубані. Коли в 1827 році відносини між Росією й Туреччиною погіршали настільки, що обидві сторони почали готуватися до війни, російський уряд збільшив свою агітацію серед Задунайських запорожців, щоб перехилити їх на свій бік. З другого боку, турецький уряд, не довіряючи запорожцям, відновив свої пляни переселити їх кудись далі до Малої Азії. Росіяни знайшли собі вірного однодумця в особі самого запорозького кошового, яким в той час був Йосип Гладкий.
Коли в 1828 році почалася війна, й російська армія з самим царем Миколою І появилася на Дунаю, Гладкий повів агітацію серед козаків, щоб передатися на бік Росії. Але він не мав великого успіху. Більшість не довіряла російським обіцянкам, не хотіла кидати Туреччини, до якої вже звикла, та й боялася помсти з боку турків. Тимчасом султан наказав запорожцям мобілізуватися й прилучитися до турецької армії, яка збиралася коло Силістрії. Гладкому треба було на щось зважитись. Він привів до Силістрії 2.000 козаків із числа тих, що не хотіли передаватися на бік росіян, і заявив візиреві, що мусить вертатися на Січ, щоб зібрати дальші відділи козаків і привести їх до нього. Та замісць того, явившися на Січ, забрав там клейноди, військовий скарб і 500 своїх однодумців та передався з ними на бік Росії. Російська армія саме тоді шукала місця для переправи через Дунай. Гладкий, який прекрасно знав місцевість, указав пункт, де армія могла спокійно й непомічена турками перейти на другий бік Дунаю. Він сам кермував переправою. Це була велика послуга, й цар Микола щедро нагородив Гладкого.
Але за те всі козаки, що залишилися на турецькому боці, стали жертвою пімсти. Всіх козаків, які явилися до Силістрії, турки арештували й кинули до тюрми. Січ спалили, і всіх, кого там захопили, вирізали. Почався погром усього українського населення в Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Коли війна скінчилася, то запорожців, які ввесь час сиділи в тюрмі в Адріянополі, пущено було назад на Дунай, але ні про яке козацтво не можна було й думати; вони разом із рештками української людности, яка залишилася після турецького погрому, зосталися жити, як прості рибалки. Потомки цього населення ще й досі живуть у Добруджі.