М. Ткаченко, Утворення Нової Сербії на запорозьких землях у 1751 р., "Україна", 1926, кн. 2-3.
А. Флоровскій, Депутаты Войска Запорожскаго въ Законодательной Комиссіи 1767 г. "Записки Одеск. О-ва исторіи и древностей", т. 30, Одеса 1912.
М. Слабченко, Орґанізація місцевої адміністрації на Запорожжу. "Записки Істор.-Філол. Відд. Укр. Акад. Наук", т. VI, Київ 1925; його ж: Соціяльно-правова орґанізація Січі Запорозької", "Праці Комісії історії зах. рус. та вкраїн. права" Укр. Акад. Наук, т. З, Київ 1927; його ж: Паланкова орґанізація Запорозьких Вольностей, там же, т. VI, Київ 1929.
В. Греков, Бунт сіроми на Запоріжжі 1768 року, "Записки Істор.-Філол. Відділу Укр. Акад. Наук", т. XI, Київ 1927.
В. Біднов , "Атакування" Запорозької Січі 1775 р., "Літер.-Наук. Вістник" 1925, кн. IX; його ж: ПослЂдній кошевой атамань П. Калнышевскій, "ЛЂтопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссіи, т. І, Катеринослав 1905, його ж: Січовий архимандрит Володимир Сокальський, "Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка", т. 147, Львів 1927.
П. Єфименко, ПослЂдній кошевой атаманъ Запорожской Сечи, "Русская Старина", 1875, кн. XI; його ж: ПослЂдній писарь Войска Запорожскаго Глоба, ""Кіевская Старина", 1882, кн. VIII.
Ф. Н(иколайчик). Родина Кальнишевскаго, там же, 1892, кн. V.
А. Кащенко, Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове, Ляйпціґ, 1923 (дуже гарний популярний нарис). Запорозька козаччина після зруйнування Січі:
О. Рябінін-Скляревський, Запорозькі бунти Дунайців 1771-1774 років і початок Задунайського коша, "Науковий збірник Істор. Секції Укр. Акад. Наук за рік 1927", Київ 1927; його ж: 3 життя Задунайської Січі, "Україна", 1929, травень-червень; його ж: Кінець Задунайської Січі, там же: вересень.
А. Скальковскій, Исторія Новой СЂчи, т. 3, Одеса 1886; його ж: Дунайцы, "Кіевская Стар.", 1885 кн. І.
В. Степовий (Біднов), Із історії Задунайської Січі, "Україна", 1914, кн. III.
П. Короленко, Азовцы, "Кіевск. Стар." 1891, кн. VII і VIII.
А. Пищевичъ, Бугскіе козаки и украинскіе уланы, там же, 1886, кн. III.
В. Лобачевскій, Бугское козачество и военныя поселенія, там же, 1887, кн. XII.
Є. Кондратовичъ (Хв. Вовк), Задунайская СЂчь, там же, 1883, кн. І, II і IV. (В. Гладкій), О. М. Гладкій, "Русская Старина", 1881, кн. II.
Д. Яворницький, Кошовий отаман О. М. Гладкий, "Ювілейний Збірник на пошану М. Грушевського", кн. І, Київ 1928.
В. А(нтонович), Поселенія запорожцевъ въ БанатЂ, "Кіевск. Стар." 1882, кн. VI.
М. Г(рушевський), Записка Гендльовіка про банатських запорожців, "Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка", т. 191 Львів 1911.
В. Щурат, Жерело звісток Гендльовіка про запорожців, там же, т. 128, Львів 1919.
Д. БагалЂй, Колонизація Новороссійскаго края и первые шаги его по пути культуры, "Кіевск. Стар.", 1889, кн. IV-VI; його ж: Заселення південної України і перші початки її культурного розвитку, Харьків 1920.
П. Короленко, Черноморцы, Петербурґъ 1874; його ж: Предки кубанскихъ козаковъ на ДнЂпрЂ и на ДнЂстрЂ, Катеринодар, 1901; його ж: Кошевые атаманы Черноморскаго Козачьяго Войска, Петербурґ 1902.
Е. Фелицынъ, Кубанское Козачье Войско 1696-1888 гг., Воронежъ 1888.
Ф. Щербина, Исторія Кубанскаго Козачьяго Войска, т. I-II, Катеринодар 1910-13; його ж; Колонизація Кубанской Области, "Кіевская Старина", 1883, кн. XII
Розділ 12
Правобережна Україна в XVIII CT. Гайдамацькі рухи. Коліївщина 1768 Р. Опришки в Галичині. Церковна Унія Галичині та її наслідки. Прилучення Галичини до Австрії. Підкарпатська Русь.
В той час, коли лівобережна Україна, хоч і втрачала під гнітом централістичної політики російського уряду свою автономію, але все ж таки зберегла власну освічену верству, яка кермувала життям краю й могла розвинути доволі широко своє національне життя, Україна правобережна, діставшися знову Польщі після 1711-12 років, перейшла під її владу зруйнована, виснажена, майже позбавлена свого населення. На ній почався наново кольонізаційний процес, який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин із часів перед повстанням Богдана Хмельницького. Народня українська мага не могла примиритися з цією реставрацією, але, позбавлена тепер власної провідної верстви, якою колись була козаччина, вона реагувала на реставрацію нелюбих їй порядків лише стихійними рухами, які в історії носять назву гайдамацьких. Устна традиція, збережена в памяті українського народу про гайдамаків і підхоплена літературою, оточила ці рухи в очах пізніших поколінь українського суспільства романтичним ореолом боротьби за соціяльне й навіть національне визволення. В залежності від таких поглядів і українська історіоґрафія дивилася на гайдамаччину, як на свідомий рух, що тільки через спеціяльні обставини свого часу виявлявся в кривавих анти-культурних формах. Рівночасно історіоґрафія польська, додержуючися діяметрально протилежних поглядів, відмовляла гайдамаччині всякої ідейної основи й дивилася на гайдамаків, як на звичайних розбишак і головорізів. Під знаком цієї наукової контроверзи в оцінці гайдамаччини історичне дослідження цього явища перебуває й досі.
Гайдамаччина в українській історіоґрафії довший час була предметом дослідів, опертих головно на усній традиції — народніх переказах, на мемуарах сучасників і в значно меншій мірі на архівному матеріялі. Такі були праці А. Скальковського (1845), М. Максимовича (1849), Д. Мордовцева (1870). Перший, хто поставив досліди гайдамацьких рухів на чисто документальний ґрунт, це був Володимир Антонович, котрий видав у «Архиві Юго-Западной Россіи» акти про гайдамаків (із років 1700-1768) й написав на основі цих актів свою відому монографію про гайдамацькі рухи (1876). Він же опублікував цілу низку дуже цінних мемуарів про ці рухи, писаних свідками й сучасниками. Ці мемуари, не вважаючи на неприхильність їх авторів до гайдамаків, подають багато дуже важних фактичних подробиць. Нарешті, найбільш вичерпну працю подав про гайдамаків Яків Шульгин, котрий опублікував на сторінках місячника «Кіевская Старина» широку монографію про гайдамацьке повстання 1768 р. (1890).
І Антонович, і Шульгин, обидва дивилися на гайдамацькі рухи, як на стихійний протест українських народніх мас проти соціяльно-економічного й національно-реліґійного поневолення їх панами в польській державі. Поскільки цей подвійний гніт виявлявся в дуже тяжких формах, постільки й реакція проти нього з боку народніх мас прибирала різкі, криваві форми. Зовсім інакше дивилася на цю народню реакцію історіоґрафія польська. Для неї гайдамацькі рухи — це був звичайний розбій, а причиною їх були не погані порядки в Польщі, а природна дикість українського селянина, його огида до мирної хліборобської праці й нахил до ледарства та бунтів. Коли в 1890 році появилася моноґрафія Шульгина, то вона зустріла дуже гостру критику з боку польського історика Тадеуша Корзона на сторінках журналу «Kwartalnik Historyczny» 1892 року. На думку Корзона, гайдамацьке повстання 1768 р. не уявляло з себе жадного політичного, ідейного руху, а було звичайним розбоєм. «Гайдамацтво, писав Корзон, було просто розбоєм, і дикі прояви козацького своєвільства виступили в спілці з темним реліґійним фанатизмом та утворили справжній хаос у всякого роду відносинах». Корзон дуже різко виступив проти обох українських істориків, обвинувачуючи їх у спочутті до кривавих проявів розправи гайдамаків із польським та жидівським населенням, закидаючи їм антикультурні й антигуманні тенденції.
Стаття Корзона викликала відповідь з боку Шульгина на сторінках «Кіевскої Старини», а за саму редакцію журналу там же відповів Антонович. Ця полеміка прибрала принципіяльне значіння, бо тут у особах з одного боку Антоновича й Шульгина, з другого Корзона зустрілися дві ідеольоґії, дві історіоґрафічні школи. «Ми, писав Антонович, так само, як і п. Корзон, признаємо, що події 1768 року були дуже сумні, й сцени убивства й нелюдськости, де б вони не появлялись, завжди викликають огиду в кожній хоч трохи цивілізованій і гуманній людині. Тому й знищення селянами такої маси шляхти й жидів, і нелюдські кари над селянами з боку шляхетських судів — це, на нашу думку, факти однаково сумні, й над ними треба пожалкувати. Але наші почуття зовсім субєктивні, вони не можуть служити метою історичного досліду. Ми мусимо поставити пану Корзону питання: які ж причини викликали ці явища, над якими ми так жалкуємо? Для нас ці причини ясні й зовсім льоґічні: селянську масу не вважаючи на її довгий і сильний опір, було поневолено, позбавлено власної землі і всяких, навіть найелементарніших громадських прав. Шляхтичі дратували її повсякчасно необмеженою й безконтрольною самоволею. Крім матеріяльного гніту селян дражнено ще й нелюдськими утисками на полі регіґії, насильно навертаючи їх на церковну унію. Нарешті польський уряд і громадянство не постаралися дати селянам якої-небудь, хоч би й убогої, елементарної освіти. При такому стані річей наслідки могли бути тільки сумні. Покривджена, ображена, роздратована маса мусіла, розуміється, повстати при першій нагоді, з першої-ліпшої причини, і цей вибух, завдяки повному браку громадського розвитку й гуманної освіти, мусів виявитися в нелюдських і кривавих формах». Я. Шульгин у своїй відповіді Корзонові заявив, що він уважає гайдамацький рух за прояв свідомого протесту українського селянства, пригніченого шляхтою соціяльно й реліґійно. Самий спосіб і орґанізація повстання були, як писав Шульгин, свідомо продумані, й провідники повстання взяли на увагу всю політичну міжнародню обстанову того часу. Кожна з полемізуючих сторін зосталася при своїх поглядах. Польська історіоґрафія по старому дивилася на гайдамаків, як на звичайних розбишак, і в такому дусі, наприклад, написана двотомова праця Фр. Равіти-Ґавронського «Historja ruchуw hajdamackich» (1901). Гайдамаччина, на думку Ґавронського, «була проявом не стільки свідомо відчутих кривд і ясних змагань, скільки розгнузданих інстинктів напівдикого суспільства». В такому самому дусі як і польські, освітлюють гайдамацькі рухи й жидівські історики, поскільки вони забирають у цій справі голос, наприклад, київський учений І. Галант.