В новіших часах збільшився інтерес до гайдамаччини серед дослідників Радянської України. Вони почали студіювати російські провінціяльні архіви, продовжуючи цим розсліди, розпочаті ще перед революцією проф. В. Відновим, і познаходили чимало цікавого матеріялу, який подає ріжні фактичні подробиці про гайдамацькі рухи та їх учасників. З цього боку особливо цікаві праці київського історика О. Гермайзе й харьківського дослідника М. Горбаня.
Так само, як і слово «козак», слово «гайдамака» взято з тюркської мови, де є оклик «гайде!», що значить: тікай! Звідси й татарське слово «гайда», яке перейшло й до української мови. Отже слово «гайдамака» звязане з поняттям тікання, мандрування й означає волоцюгу, незвязану з постійним місцем осідку людину, яка викликає серед суспільства замішання, тривогу, рух. Це слово почало вживатися тільки у XVIII ст. й прикладати його до народніх рухів XVII ст., до часів Хмельниччини, як це робив, наприклад, Костомарів, нема історичної підстави. Назвою «гайдамаки» охрестили представників народніх рухів польські письменники кінця XVIII віку, і так ця назва й залишилася в літературі. Сам український народ уживав поруч слова «гайдамаки» ще й іншої назви на означення партизанів, які боролися проти польської адміністрації й польських панів: він називав їх також коліями, левенцями, опришками.
Коріння гайдамацьких рухів треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна Україна від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд, утвердившись знову на Правобережжі, розпочав наново кольонізацію.
Як тільки заспокоїлася воєнна буря й край офіціяльно перейшов під польську владу, почали появлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по архівах старі документи, які свідчили про їх власницькі права й на законній основі вступали у володіння своїми землями. Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-маґнатам. Знову виростають величезні лятифундії, як колись сто років перед тим. Деякі з колишніх маґнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конєцпольскі, Собєські, й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук споріднених маґнатських фамілій. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатсва на правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших, які цілком нагадували «королевят» з часів перед Хмельницьким. Вони цілком захопили політичний вплив у Річі-Посполитій, й історія панування трьох останніх королів, двох Авґустів і Станіслава Понятовського, уявляє з себе властиво боротьбу кількох маґнатських фамілій між собою. Користаючи з ослаблення королівської й взагалі всякої влади в державі, маґнати захоплювали й т. зв. королівщини, українські староства, й зробили їх дідичними в своєму роді. Так, староство канівське опинилося в руках Потоцьких, корсунське й чигиринське в руках Яблоновських, черкаське — Сангушків. Шляхта опиняється в великій залежності від маґнатів, і її прославлена свобода є властиво фікцією: більша частина шляхти дістає свої володіння або за допомогою маґнатів, або просто від них. Шляхта, яка слідом за великими власниками появляється на Україні, попадає в повну залежність від маґнатів. Лише невеликій частині вдається відшукати й повернути свої колишні землі; більша частина дістає маєтки вже від маґнатів на умовах васальної залежносте або оренди, а то й просто вступає до них на службу в характері управителів, адміністраторів, економів, офіціялістів і т. д.
Здобувши знову величезні простори землі на Україні, пани стали перед завданням насамперед їх заселити, щоб потім завести якесь господарство. В селянському населенні недостачі не було. На заклик панських «осадників», які обіцяли по давньому пільгові роки свободи від усяких повинностей, потяглися селяни з західньої Волині, з Полісся, Галичини, навіть із лівого берега Дніпра, з Гетьманщини, осаджувалися на порожніх землях, і потроху в краю почали виростати нові села, здебільшого на руїнах колишніх. Приходили не тільки українці, але й поляки-мазури, але вони зливалися з масою українського населення, переймали його мову й звичаї, залишаючися хіба при своїй римо-католицькій вірі. Пани приймали всіх, і втікачів, і навіть людей «із чужими жінками й з чужими волами»; перші роки не вимагали ніяких повинностей, поки пересельці не обзавелися господарством і поки не минали «пільгові роки». Але й в перших роках панщини обовязки панщизняні не були дуже важкі. Власники маєтків почували велику потребу в робочих руках і готові були йти на всякі уступки й терпеливо дожидати, доки їх нові піддані влаштуються як слід і заведуть справжнє господарство.
Та ось помалу «пільгові роки» минали. Більшість земель по лятифундіях була роздана дрібній шляхті в оренду або в застав. Панщина щільніше присувалася до селян, які вже були звикли до повної волі; шляхта, яка тепер безпосередньо мала діло з селянами, почала вимагати від них щораз більше праці на свою користь. Зростала сіть панської адміністрації й щораз тісніше обхоплювала життя селянина з усіх боків. Відновилася з появою римо-католицького духовенства й колишня нещаслива політика навертання православних на унію. Все це дратувало народ і викликало з його боку реакцію. Але тепер не було кому, як колись за часів козаччини, орґанізувати опір, і перед тими, що не хотіли миритися з кріпацькими порядками, залишився тільки шлях пасивного опору або індивідуальної боротьби: або тікати знову кудись за кордон, шукати собі щастя-долі десь на Гетьманщині, в Молдавії, Туреччині, або ж підшукати собі ватагу однодумців, не боятися стати поза межами закону й вести боротьбу, мстячися над своїми соціяльними гнобителями. В недавно заселеному краю було багато бродячого авантурницького елементу, щоб постачати людський матеріял для таких ватаг. Це були просто розбійники, які нападали на панські маєтки, на жидів і взагалі на заможних людей. Але в самих розбоях був виразно помітний момент соціяльної боротьби: ці розбійники — до них почали прикладати імя гайдамаків, здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через те вони користувалися спочуттям селянської маси, яка звикла дивитися на них, як на своїх оборонців, або принаймні месників за свої кривди.