Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях XVII ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов'ї та причорноморських степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини Трансільванії і Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх зв'язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця XVII аж до середини XX ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні зміни, особливо ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої світових воєн. Так, на сході у другій половині XVII – на початку XVIII ст. стали de facto українськими землі незалюднених південно-степових околиць Московської держави, де внаслідок козацької колонізації витворилася так звана Слобідська Україна. Впродовж XVIII ст., у міру ослаблення Кримського ханату і витіснення з Приазов'я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд українське, головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський Донець в бік моря, колонізує території сучасних найсхідніших областей України – Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор'ї ішов на землі Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768–1774 та 1787–1791 рр., а особливо після ліквідації Кримського ханату (1783) експансія Російської імперії на південь набула масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцями-імігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських кочів'ях та запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате новообжите пасмо від р. Дінця до р. Дунаю отримало назву Новоросії. На його підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської імперії.
Розпад останньої на окремі державницькі утворення (об'єднані наприкінці 1922 р. в Союз Радянських Соціалістичних Республік) вперше поставив питання про демаркацію кордонів України. Серед регіонів, "українськість" яких не викликала сумніву, були й землі колишньої Новоросії. Натомість у складі Росії залишився, всупереч географічній логіці, Крим (Верховна Рада СРСР офіційно передасть його Україні у 1954 р. на доказ "вічної дружби" з нагоди святкування 300-ліття Переяславської угоди).
Друга світова війна принесла нові уточнення. За встановленим нею status quo, до СРСР (а формально – до України) приєднувались старі території Австрійської імперії, які після 1918 р. належали Польщі, Румунії, Чехії та Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ – причорноморське узбережжя між рр. Дністром і Дунаєм – нині південно-західні райони Одеської обл., і Буковина – нині Чернівецька обл., від Угорщини – Закарпаття, а від Польщі – стара історична територія Галичини за винятком Сяноччини та західних частин Перемишльщини й Холмщини з містами Сянок, Перемишль, Холм, Ярослав та ін. (саме тут, згідно з домовленостями Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею).
Таким чином, остаточне оформлення кордонів Української держави, здійснене впродовж XX ст., стало підсумком політичних дій, які від України залежали хіба в тому сенсі, що факт її існування використовувався в аргументації радянських дипломатів. Проте (як іноді трапляється в історії) стратегічні розрахунки керівників СРСР, де щонайменше думалося про інтереси українського народу, дозволили вперше за тисячолітню історію об'єднати майже всі відлами етносу в рамках єдиного політико-географічного тіла – Української Радянської Соціалістичної Республіки, спадкоємицею якого в аспекті зовнішніх кордонів стала Українська держава.
Лишається додати, що оскільки цей нарис присвячений давнім часам, то увага автора буде зосереджена лише на тих регіонах, де протікали визначальні для долі етносу події, тобто на історичних територіях України, як їх розуміли в моменти першої національної самоідентифікації XVII ст. Тож читач не знайде тут фактажу з минулого Буковини, Закарпаття, Новоросії чи Криму. За глибоким переконанням автора, дані сюжети вимагають не побіжних параграфів-вставок, а окремої фундаментальної праці, що розглядала б минуле згаданих регіонів у контексті історії тих держав, до яких вони належали.
Назви і самоназви української
території
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України – Руська земля. Людьми X–XIII ст. воно вживалося у двох значеннях: конкретному – на окреслення ядра політичної спільноти – Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї, вже на XII–XIII ст. досить ефемерної єдності. Кожен з відламів колишньої Київської держави за посередництвом Церкви й спільної книжної традиції "пам'ятав" про свою причетність до Руської землі і називав себе, як свідчать твори місцевих книжників, Руссю, байдуже – чи писалися вони у Полоцьку, Смоленську або Вітебську, чи в Москві й Суздалі, чи в Чернігові, Києві, Галичі. Проте назви державних організмів, з якими надалі пов'язалися долі цих земель, їхню '"руськість" відбивали хіба опосередковано, через титул володаря. Тільки Галицько-Волинська держава, позбувшись власної династії і увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, єдина утримала в назві прямий зв'язок зі старою Руссю, офіційно іменуючись з першої третини XV ст. Руським воєводством.
Власне стосовно цієї території Константинопольський патріархат, маючи клопіт з розрізненням нового – московського і старого – київського святительських церковних осідків (див. розд. III, § 2), у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія), на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). За звичною для греків просторовою системою, Мала Росія означала первісну територію політичного тіла, а Велика – її похідні новоутворені частини (на зразок Малої, тобто материкової Греції та її колоній – Великої Греції). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживалося Константинополем для позначення українських єпархій Київської митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріархові (1686). З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII – початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).
На відміну від константинопольського, західноєвропейське сприйняття відштовхувалося не від церковної, а від державно-територіальної ознаки. Тому, наприклад, на географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia, литовсько-білоруська територія – як Ducatus Lithuania чи просто Lithuania. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. – також Roxolania).
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо – після приєднання до Корони Польської за актом Люблінської унії 1569 р. Волині й Київщини, яке вперше з'єднало в кордонах однієї держави більшу частину українського етнічного простору, нарівні зі словом Русь починає все активніше вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи – Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному – на означення Подніпров'я, і розширеному – як синонім всього українського простору. Тогочасні уявлення, які вкладалися в поняття Україна, найвиразніше сформульовані на переговорах зі шведами (1657) гетьманом Іваном Виговським, який домагався уступки цілої старовинної України, або Русі, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Вісли.