Зрештою, режим зобов’язує, як і всюди, до чіткого і необхідного поділу на публічне й приватне, на те, що належить до колективного блага і спільного керування, і те, що входить до приватних інтересів і нікого більше не обходить.
Ще один наслідок видається не менш вирішальним. У містах-державах релігія зведена до статусу громадянського культу та ідеологічного ритуалу на службі духу єднання. Духовенство відсутнє, і його замінюють магістрати, призначення яких може відбуватися за різноманітними процедурами, але суто релігійний образ яких завжди дуже незначний: це — служителі громадянського культу, так само, як інші займаються військовими справами чи народними святами. З цього становища випливають два наслідки. З одного боку, автентична релігійність відкидається в приватну і в позагрома-дянську сфери і проявляється або в локальних культах, або в культах із містеріями. З іншого боку, інтелектуалами, як у Китаї, є не ті чиновники, які існують в Індії та Передній Азії. Цей світський статус, встановлений у Греції та в Китаї дуже в різний спосіб, значною мірою сприяє світському характерові думки.
Другий шлях, який може привести до пояснення культурного грецького перетворювача, пролягає через соціальний склад. Він типово індоєвропейський від початку й до кінця та включає аристократів, вільний народ і рабів.
Родова племінна структура розчиняється та втрачає будь-яку політичну вагомість. Еліта складається з глав дому, а вже не з глав родів. Цим полегшується соціальна мобільність, а разом із нею і віднесення до еліти тих, хто обіймає фактично, а не за правом владні, майнові та авторитетні позиції. Поняття народу диверсифікується і включає пастухів, селян, ремісників, рибалок, торговців. Це розмаїття, що ґрунтується на економічній множинності занять, відповідає постулатові соціальної й громадянської однорідності членів суспільства, яких цементує поліс. Усі є однаково членами полісу й повинні брати хоча б пасивну участь в керування громадськими справами й активну участь у війні, роль якої найзначуща від початку і до кінця грецької історії. З огляду на постійні війни, рабів стає більше. За ними легше наглядати в маленьких і незалежних утвореннях. Вартість рабської праці знижується настільки, що вона стає рентабельною, і це винятковий приклад в історії людства. Звідси випливає вирішальний наслідок: ідеалом для народу стає життя в неробстві, забезпечуване працею рабів. Цей висновок по-особливому кидає світло на політичні конфлікти архаїчної та класичної епох. їх слід розглядати не як плебеїза-цію еліти, а як аристокритизацію народу.
Цивілізаційні наслідки соціального складу та його аристократичного нахилу виглядають поважними й вирішальними, коли поєднуються з такими найважливішими культурними ознаками, як етика й релігія. Релігія поділяється на три види діяльності. Публічна сфера релігії опікується багатоликими богами та їхнім культом. Вона забезпечує політичні та ідеологічні функції зі слабкою емоційною інтенсивністю, і ця її діяльність виразно контрастує з цими самими функціями, коли їх виконують ієрократи в царствах та імперіях. Релігійні пам’ятники, звичайно, існують, але вони не відбивають тієї спрямованості та неодмінності, як в Індії, у Передній Азії та, зокрема, в Єгипті. Аналогічно відсутні палаци, і їх заміняють приватні будинки та публічні приміщення. Інші види релігійної діяльності приватні й відбивають справжню та реальну релігійність, тобто релігійність меншості: оскільки ці види релігійної діяльності мобілізують тільки частку населення, вони справляють незначний вплив на культурний процес. До третього класу належить народна релігійна діяльність — та, яка виражається у всіляких містичних дійствах для запобігання та виправлення величезної кількості людських вад і нещасть. Культурні наслідки цього виду релігійних проявів досить обмежені. Можна зробити висновок, що ця цивілізація мало позначена релігією та релігійністю і ще менше переймається ними. Такий стан повинен мати наслідки на пропозицію й попит і уможливлювати перехід до радикальної демістифікації, зміни mythos на logos, виникнення грецької філософії, започаткованої іонійцями в VI ст. до н.е.
Етика як «добре життя», те, що заслуговує бути прожитим, ще вирішальніший чинник. Зрозумілим ідеалом є аристократичне бездіяльне життя, присвячене тому, на що його варто витрачати людям, гідним цього звання: участь у політичному житті, у війні й у безлічі задоволень, таких як свята, бенкети, дозвілля з флейтистками та хлопчиками, мистецтво, спорт і знання. Формулюється певний попит із дуже оригінальними рисами. Він типовий у тому сенсі, що вимагає благ і послуг з чітко окресленими напрямками використання. Він також масовий з огляду на аристократизацію народу. Він освічений з тієї ж самої причини: рідні міста переможців за-гальногрецьких ігор замовляють епінікії (урочисті хори) Піндару. Він має нульову або незначну вартість об’єднання — завдяки будові, яка надає споживачам право переважного голосу. Пропозиція відповідає попитові та підпорядковується йому. Оскільки попит дуже сильно заохочується, а загальній структурі притаманний федеральний тип, усі таланти виявляються і виводяться на такі позиції, де вони можуть проявити себе щонайбільше. Не існує жодної монопольної позиції, а ідеологічний контроль слабкий — незважаючи на справу Сократа, яку слід розглядати в контексті розлюченості принизливою поразкою Афін у Пелопоннеській війні та політичних потрясінь, до яких вона призвела, — і це має сприяти змагальності та інтенсифікувати діалектику тем і варіацій. Винагорода, яку обіцяють найкращим, — це не влада, оскільки політичний режим не має потреби в придворних чи в радниках монарха, і не багатство, оскільки ресурси обмежені, і демократія підтримує заздрість і прагнення рівності або принаймні непомітної нерівності, а авторитет. Він більше сприяє творчості, ніж амбіціям чи жадобі, оскільки ґрунтується на логіці захоплення, зосередженій на певній меті, на здатності деяких ближче підійти до неї та на готовності решти задовольнитися цим посередництвом. Такий підхід має створювати потужний тиск поклонників на тих, ким вони захоплюються, і підштовхувати чи тягнути їх вище самих себе.