Роль Риму
Різні аспекти Риму як імперії були розглянуті вище. З них випливає, що римська імперія є нетиповою, оскільки вона імперіалізує не культурний ареал, а фрагменти трьох ареалів — європейського, азійського та північноафрикансько-го. Так само, як і історія Європи, історія Риму анормальна, але ця анормальність в обох випадках має різні причини: Європа не створює очікуваної імперії, а Рим формує недоречну імперію! Тож, виходьмо з римської аномалії, щоб спробувати виділити та пояснити основні приклади внеску Риму у виникнення європейської історії.
Політичне об’єднання Середземномор’я Римом становить загадку, яку належить розгадати, адже це об’єднання мало дуже малі шанси на здійснення. Незважаючи на видимість, Середземне море не є центром ваги й природним ядром згуртування для різних частин історії людства. Звичайно, це — внутрішнє море, але не озеро. Шторми тут непередбачувані й потужні, вони спонукають радше до прибережного плавання, ніж до виходу у відкрите море. Його периметр характеризується дуже посіченим гірським рельєфом, замкненими прибережними басейнами та ізольованими й несудноплавними гирлами. Такий рельєф змушує до відносної ізольованості та вираженого розсіяння. Кліматичні умови сприяли поширенню спільної сільськогосподарської моделі з УІІ—УІ тисячоліть. Ця модель прийшла з Близького Сходу і поєднує рільництво, яке базується на вирощуванні зернових, виноградниках і оливкових деревах, з вівчарством і козівництвом. Однорідність моделі забезпечує майже повну самодостатність кожного регіону. Жодна стихійна потреба взаємодоповнюваності не примушує ізольовані й розсіяні одиниці відкриватися одній назустріч іншій. Загалом, Середземномор’я радше зона розсіяння: імперіалізація через нього аж ніяк не є сама собою зрозумілою.
Щоб зрозуміти й пояснити, що ж таки відбулося насправді, треба поглянути за межі Середземномор’я та вдатися до образу синапсу. Середземномор’я — це зона контактів між трьома культурними ареалами. Це — емпірична дана, і вона веде нас до слушного запитання. Об’єднання, що сталося в другій половині І тисячоліття до н.е. — політичний феномен: тож, якою було політичне становище трьох ареалів у цей час? Азійський ареал об’єднав Кір у 539 р. до н.е., а потім цю естафету підхопив Александр. Проте по його смерті в 323 р. до н.е. починається розпад, унаслідок якого виникають три елліністичні царства на заході ареалу: Македонія, Сирія та Єгипет. Європейський ареал перебуває в стані племінного розпорошення, і з нього виходять тільки два осередки можливого згуртування: Італія навколо Риму та македонська Греція після битви при Хероні в 338 р. до н.е. Але силою тисячолітньої традиції ця Греція повернена в бік азійського ареалу. Північноафриканський ареал, попри атрофію, спричинену тисячолітнім розширенням Сахари, переживає щось на кшталт імперіалізації завдяки зусиллям Карфагена — торгового міста, заснованого близько 800 р. до н.е. фінікійцями як однієї з чинників, розміщених ними на узбережжі Північної Африки, Іспанії та Сицилії.
Наведена загальна ситуація не передвіщає неминучого об’єднання. У масштабі тисячоліть ми змушені констатувати повну відсутність процесів у цьому напрямку. Фінікійська колонізація має торгову мету, а грецька — відбувається з демографічних причин. Жодна з них не має політичних цілей, які полягали б у закладенні підвалин майбутнього середземноморського цілісного утворення. Не можна навіть стверджувати, що хоча намірів таких, поза сумнівом, не було, колонії ставали принаймні якимись віхами чи орієнтирами для майбутніх амбіцій. Цього не можна стверджувати, тому що греки почали засновувати свої колонії ще в мікенський період і продовжували цей процес іще протягом тисячі років і при цьому він жодного разу не перетворювався на спробу імперіалізації, до якої можна було б віднести хіба що приклад Делоського союзу, заснованого й керованого Афінами після греко-перських воєн, який протримався аж до Пелопоннеської війни, тобто протягом трьох поколінь у V ст., коли союзники тільки й встигли, що труснути капшуком задля спорудження розкішного Акрополя.
Якщо звузити масштаб часу з тисячоліття до століття, то можна помітити, що історична ситуація в трьох ареалах позначена нахилом центру ваги до Середземномор’я. Північно-африканський ареал майже повністю відрізаний від чорної Африки Сахарою. Якщо там і виникають політичні амбіції на кшталт Карфагена чи когось із його представників, вони можуть спрямовуватися тільки в бік Середземного моря. Можливості європейського ареалу щодо мобілізації сили та виходу назовні обмежуються тільки італійською та грецькою периферією. Азійський ареал характеризується складнішою ситуацією. Він може виявляти зовнішню політичну активність тільки в бік Заходу й Середземномор’я, адже на Сході перед ним знаходяться лише гори та племена, які важ-ко підкорити й контролювати. А далі він межує з індійським ареалом. Він не піддається асиміляції, хоча його можна завоювати вторгненням через Гіндукуш. Завоювання означає, що індійські імперські позиції переходять до рук сил, які прийшли з Передньої Азії, а не те, що індійський ареал був поглинений азійським. Хай там як, але в VIII—IV ст. до н.е. Індія перебуває в розпалі імперіалізації. Воєначальники Александра змусили його відмовитися від походу в долини Гангу, можливо, більше з міркувань здорового глузду, ніж через бажання повернутися назад та скористатися з результатів уже здійснених завоювань. По смерті Александра і розпаду його імперії західна частина Азії, Анатолія, «Родючий Півмісяць» і Єгипет еллінізуються через міста й еліту та майже втрачають інтерес до східної частини, яку невдовзі залишають персам Аршакідам. Починаючи з ІІІ ст. до н.е. Західна Азія спрямовує свої погляди тільки на Середземномор’я.