— «кожна імперія рано чи пізно відбудовується, бо одні й ті самі причини призводять до одних і тих самих наслідків».
Якщо застосувати ці два твердження до Риму, то ми дійдемо трьох висновків. Перший полягає в поступовому виходу на поверхню, починаючи з другої половини III ст., двох римських імперій — грецької й латинської. Другий полягає в тому, що розчленування торкається виключно латинської імперії, тоді як грецька імперія дуже добре відбудовується в VI ст. і досить успішно опирається нападам мусульман після важкого початкового періоду й загине тільки в 1453 р. Третій висновок вирішальний: латинська імперія ніколи не відродилася, незважаючи на те, що імперська ідея жила довго. Кожний із наведених висновків має просте пояснення. Чому обидві частини імперії дрейфували аж до затвердження цього руху, коли в 330 р. Константинополь не став її другою столицею? Тому що Римська імперія була випадковим, штучним і крихким зібранням трьох культурних ареалів. Чому доля обох її частин виявилася різною? Тому що в грецькій частині абсолютна ієрократія, яка спиралася на дієвий адміністративний, військовий і релігійний апарат, віднаходить і продовжує тисячолітню азійську модель: Візантія — це історичне вираження Передньої Азії, а не Європи. У латинській частині аристократи реагують на абсолютизацію пізньої Римської імперії, замикаючись у своїх володіннях, підриваючи цим самим соціальні, економічні, фінансові, фіскальні, адміністративні та, можливо, навіть емоційні підвалини імперії. Цей підривний процес дає варварам змогу проникати, облашто-вуватися й урешті-решт завоювати й поділити між собою імперію. Чому латинська імперія ніколи не відродилася? Тому що протягом п’ятнадцяти століть цьому заважала низка зрозумілих випадковостей: поразка Каролінгів, феодалізм, олігополярна згода європейських націй. Завершенням процесу, який розпочався наприкінці V ст., могли б стати такі собі Сполучені Штати Європи.
Сенс події міняється залежно від елементів, які беруться до уваги. Середземномор’я перестає бути в центрі ваги і стає кордоном. Історики ще сперечаються про те, чи цей розрив стався вже при Меровінгах, чи його причиною були мусульманські завоювання при Каролінгах. Фактом є те, що, ставши кордоном, Середземне море збігається з фізичними даними, які перетворюють його радше на зону розпорошення, і з даними історичними, які роблять з нього зону зближення між культурними ареалами. Його подальша доля більше відповідає цим напрямкам, ніж це було будь-коли за Римської імперії. З початку XII ст. хрестові походи відновлюють шляхи сполучення, які ніколи не були повністю перервані, і започатковують віки обмінів і конфліктів. З XVI ст. воно стає глухим кутом унаслідок відкриття морських шляхів до Азії й Америки і головно унаслідок переміщення європейського центру ваги на північний захід. У ХІХ-ХХ ст. аж до Другої світової війни Середземне море слугує економічним і воєнним чинником для зовнішньої політики Європи. Три ареали відриваються один від одного, принаймні азійський і європейський, оскільки північноафриканському ареалові надто не вистачає глибини, аби мати змогу існувати тривалий час у незалежному стані. І хоча все, принаймні в західній частині, від Триполітанії до Атлантики, свідчило за можливе її долучення до латинського та європейського ареалу, мусульманське завоювання надовго прив’язує його до Азії, за винятком хіба що Іспанії, яка повертається до Європи в XI-XV ст.
Передня Азія зазнає нового зміщення свого центру ваги, але цього разу в східному напрямку — до Месопотамії та Ірану. Вона віддаляється від Середземномор’я, замикається на самій собі, підтверджуючи вікову закритість щодо зовнішнього світу. Це зміщення та його наслідки конкретизувалися протягом понад півтисячоліття, з V—VI ст. і до монгольської навали XIII ст., пройшовши при цьому кілька етапів. До мусульманського вторгнення Візантія силкується відновити цілісність імперії, зокрема при Юстиніані (527-565 рр.). Виснаження Візантії, поглиблене, поза сумнівом, першими епідеміями чуми, сприяє завоюванням арабів, які користуються також і тодішньою кризою Персії Сасанідів. Результатом стає певне об’єднання Передньої Азії Аббасидами протягом одного чи двох славних віків з 750 р., ще до того, як розпорошення й занепад ударять по монголах і призведуть до їхнього падіння. Від самого початку XVI ст. Османи починають переформування величезної азійської імперії, але Іран залишиться незалежним від неї.
Для Європи вирішальна подія — відкриття сполучення між римською та германською її частинами, що стало водночас наслідком і причиною розчленування. Цей вихід спричиняється до переміщення центру ваги на північний захід. Ці дві частини Європи стали дуже різними після п’ятисот років роз’єднання і попри всі контакти та численні проникнення. Проте їм вдається створити на диво ефективний казан. Він починає діяти з V ст. навіть іще до розпаду імперії. У VI—VПI ст. він стає активнішим. Від цього часу Європа ідентифікує себе з латинським християнством і відвертається від візантійського грецького християнства.