У цілях нашого дослідження ми маємо розглядати римську спадщину не як усе те, що в пізнішій Європі можна буде прямо чи непрямо віднести до Риму, а як те, що могло сприяти виникненню модерності через певні прояви посередництва, з якими доведеться розбиратися. Цей дуже обмежувальний критерій дозволяє взяти до розгляду три вирішальних види спадку. Перший — це великий поділ між романізованими і нероманізованими європейцями. Він виражається у численних розривах між латиномовними та германомовними чи слов’янськомовними країнами, між країнами римського та звичаєвого права, між країнами міського і сільського спрямування, між «красномовними» і «мовчазними» народами. Цей принциповий розрив проявився в грандіозному вимірі в XVI ст., призвівши в загальному плані до поділу на католицькі й протестантські країни. Поділ цілком реальний, але нам слід стерегтися перетворювати його на поляризацію. Ідеться радше про нюанси тонів і смаків. Писане й звичаєве право не мають між собою абсолютної різниці, адже римське право вийшло з судової практики, а звичаєве було закріплене феодалами й монархами. Середньовічні міста прищепили міський спосіб життя в германських краях. І протестанти, і католики — християни. Отже, треба бути обережним, адже якщо розглядати поділ як абсолютну реальність в окремих питаннях, то ми наражаємося на ризик віднести на них усі пояснення як на причини наслідків, які ми хочемо пояснити. Ми, отже, наражаємося на логічну помилку.
Другий спадок — це селянство й аристократія. Римський внесок негативний і через це помітніший. Римська імперіалізація не призвела до ліквідації індоєвропейського соціального укладу, хоча й мала б, як це сталося в Індії та Ірані. Ця винятковість Риму потребує пояснень. Для цього слід виходити з того, що поліс Рим, що був того часу республіканським і доімперським, ще більше зміцнив аристократичні й селянські коріння й підвалини свого соціального укладу завдяки своїй будові, своєму змішаному політичному режимові та своїй ідеології. Імператори епохи Юлія та Клавдія розпочали фізичне знищення римської аристократії, але це принесло їм славу мерзенних тиранів. Антоніанці відмовилися від цього замислу, і це піднесло їх на небосхил монархів-філософів. Глибинна причина збереження аристократії лежить, однак, не в повазі до минулого й у прагненні гарної репутації. Будова Римської імперії базувалася на мережі самокерованих і самофінансованих полісів. Там, де аристократія в Європі існувала, — а її не було в Азії, в Грецькій імперії та у Візантії, — вона виконувала життєво важливу морфологічну функцію, стихійно займаючи всі позиції, які надавала морфологія. Апаратові імперської влади була потрібна аристократія, щоб зменшити вартість керування та контролю імперії.
Найважче було вижити селянству, але воно вижило. Великі господарства з рабами — це економічний глухий кут, і вони зникли разом із кінцем завоювань у два перші століття імперії. їх заступила система колонату. Володіння діляться на дві частки: одна з них приносить прямий доход і обробляють її селяни, які самі живуть з тих ділянок, що становлять другу частку. Розмір частки прямого господарювання може мінятися залежно від економічних обставин аж до повного зникнення, коли колони перетворюються на орендарів. Важливим моментом є те, що колони — це завжди сім’ї, яким передають у керування господарство, хоч яким малим воно буде. Цей підхід зберігає та увічнює їхній первісний індоєвропейський статус самостійних керівників підприємства й запобігає зведенню їх до статусу батраків, які перебувають під владою іншого. Починаючи з ІІІ—IV ст. домінантним режимом, принаймні в латинській частині, бо грецька в елліністичних царствах повернулася до хліборобської системи Передньої Азії, стає система майже автаркійних латифундій, яка інституціоналізує поєднання великого володіння з малими господарствами, які ведуть сім’ї. Ця система переходить без змін Меровінгам і Каролінгам. Вона зберігається й поширюється феодалізмом, який перетворює колонів на кріпаків, які, проте, не стають батраками. З XIV ст. частка феодала, яку обробляють кріпаки на пряму вигоду власника, зникає, грамотами про волю поступово ліквідується кріпацтво і сім’ї починають уперто і невпинно боротися за те, аби отримати власність на землю. Вони рано чи пізно досягають цієї мети в той чи той спосіб, і європейське селянство після двох тисячоліть терпіння примх долі повертається до свого первісного стану — дрібних сільськогосподарських підприємців, господарів своєї господарської долі.