Спроба створення імперії була-таки проведена, і проведена вдало, але вона залишилася ефемерною та ніколи з успіхом не повторювалася. Імперія Каролінгів постає як майже дотепний епізод, але він розкриває період, коли історія стала на шлях, який дедалі більше відхиляється від того, яким просувалися інші культурні ареали. Чинники цього розходження мають привернути нашу увагу. Перший чинник можна знайти у варварських царствах. Великі навали слід розглядати не як дике нашестя та не як виконання певного плану, а як спершу дуже поступовий і ледь помітний, дуже давній процес показу своїх сил через найманців, який стає дедалі потужнішим аж доки не перетворився на міграцію цілих народів із Північної Європи й із центру. Поступовий характер процесу дав змогу і час географічним обмеженням, доримській спадщині та римському адміністративному розділенню зіграти свою роль і забезпечити своєрідний неясно зорієнтований розподіл новоприбулих. Хоча археологія й показує розмах депопуляції на прикладі великої кількості полишених поселень, не всі римляни й романізовані групи зникли, щоб поступитися місцем новоприбулим. Варвари — це таланисті завойовники, метою яких було не стати селянами на нових землях, а утворити нову правлячу еліту, яку б утримував народ завойованих.
Усі ці чинники сприяли тому, що різні народи розподіляються не випадково в перших-ліпших князівствах і царствах чи королівствах. Цілком можливо, що випадок привів англів і саксів до римської Британії, але вона є окремим утворенням, а племена — уже сформованими народами, а не безформною масою різнорідних елементів. Щодо поділеної латинської імперії, то можна навести таке ж саме зауваження стосовно будь-якої з її частин: хоча й не було жодної відповідності між тим чи тим народом — фракійцями, вестґотами, остґота-ми, бурґундами, лангобардами і певною географічною зоною, народи й зони мають відмінну й сформовану особистість, навіть якщо контури її залишаються розмитими. Хоча еліта, яка користується завоюваннями, вирізняється, можливо, жорсткими звичками, це не означає, що вона щойно вистрибнула зі своїх прадавніх лісів. Деякі здобували римську освіту, хоча, звичайно, не всі. Проте для всіх Рим уособлює політичну модель, усі вони визначають систему титулів, яка поєднує їх із Римом і надає їм легітимність. Реставрація імперії залишається на порядку денному. Латинська еліта не зникла, попри те що її нищили. Вона постачає новим князям радників, а їхні поради можуть рухатися тільки в напрямку наступності. Дуже помітна присутність церкви, яка виставляє себе за провідника й за верховну контрольну владу. Варвари — це не грабіжники, які залишають по собі тільки руїни й горе, вони виявляють раннє прагнення створювати цілісні політії, в яких інституйована політична влада мала б забезпечувати мир, правосуддя, процвітання. Римське розуміння держави та спільного блага не знищене й сяк-так знаходить політичні рамки, в яких воно може здійснюватися.
Наведені міркування надто нечіткі й непевні, щоб дати задовільну відповідь на запитання, яке не можна обминути: як ці варварські племена спромоглися закласти міцні підвалини європейської політичної карти та зробити намітки майбутніх королівств? Це ж саме запитання поставлять інші варвари, які нахлинуть із 793 р., — вікінґи. Вочевидь анархічні грабіжники виявляться здатними організувати в розпалі феодального розкладу Нормандське герцогство, звідки вони вирушать до Англії, щоб завоювати її та утворити унітарне королівство. Інші попрямували до Ісландії, де вже в Х ст. побудували струнку політію, яка змогла пережити не одне століття. Безстрашний норманський рід Отвілів заходився в ХІ ст. відвоювати Сицилію в арабів та Південну Італію у візантійців і спромігся утворити там структуровану й дієву монархію. Наявність успадкованих політичних кадрів недостатня для потрібної відповіді. Її слід доповнити політичним режимом, який практикували варвари. Від самого початку він відповідає ексклюзивному типові — помірній ієрократії. Вона може зазнавати змін, порушень, уточнень, але ніколи не вийде за межі гри, яку запровадила.