Ієрократична схема відома здавна, і в ній немає будь-чого особливо оригінального. Спадкові правителі переймають — разом із освіченими людьми як помічниками — формулу, винайдену Римською імперією, яка стала християнською. Ідеологічне формулювання дав Євсевій Кесарійський на початку IV ст., а на повну інституцілізацію знадобилося майже століття. Цю формулу можна резюмувати одним реченням: династія й монарх — це намісники Бога, яким він доручив встановити мир і справедливість на землі, аби забезпечити умови спасіння всіх. Спільне благо отримує визначення з подвійним сенсом, де мир через справедливість — головна й одвічна мета політичного чинника — сприймається як спосіб блаженства — мета релігійного чинника. Таке намісництво ієрократії згори не передбачає, хоча й сприяє, концентрації влади в центрі та на верхівці. Цілком можна стверджувати, що намісництво Бога здійснюється на всіх щаблях політичної організації, від села-парафії до королівства чи імперії.
Варто звернути особливу увагу на ознаку «помірна». Вона має на увазі, що другий установчий договір ієрократії — першим суверен зв’язується з Богом, — а саме договір між династією та підданими набирає ваги й змістовності. Намісництво короля конкретизується в згоді підданих визнати його легітимність. Ця згода ґрунтується, кінець кінцем, не на ідеології, а на розумінні того, що, обмінюючи покірність на мир, справедливість і процвітання, люди діють не за поганим розрахунком. Король у такій ситуації не може робити будь-що, він обмежений у своїй свободі дій, з одного боку, божественними приписами, а з іншого — свободами своїх підданих. При цьому слід мати на увазі — і це надзвичайно важлива обставина, — що свободи захищає соціальна еліта, яка зацікавлена в їхньому захисті та має всі можливості для їхнього успішного захисту. Еліту представляють аристократи, які посідають стратегічне положення, а їхня домінантна стратегія орієнтується на помірність і навіть на скромність королівської влади. Посідаючи владні позиції, маючи авторитет, багатство, що не залежать від монархії, аристократи зацікавлені в тому, щоб ці їхні можливості зберігалися вічно, а цього вони можуть здобути, тільки утворюючи між собою досить сильні коаліції, щоб зірвати будь-яку спробу короля ослабити або знищити їх. Зазначимо, що вартість об’єднання невелика з огляду на їхню малу кількість і незліченні узи, які їх з’єднують.
Проте для їхнього становища може виникати загроза з двох боків. Щоб утримати короля в його заспокійливому стані першого серед рівних, потрібно, аби аристократи домовилися між собою. Глибокі незгоди та розрив зв’язків можуть розвалити коаліції та надати змогу комусь із могутніх нацькувати одних на інших на свою користь. З іншого боку, сеньйори застраховані від народного бунту, тільки якщо можуть розраховувати на підмогу від влади, яка опікується миром і безпекою. Домінантна стратегія аристократів стає прозорою. Вони зацікавлені в підтримці династії, яка гарантує їм їхній стан і свободи. Але така гарантія передбачає відповідну вихідну систему орієнтирів, якою визначаються гравці, що гратимуть, та яка дає їм змогу зобов’язати дотримуватися правил гри. Мовою фахівців така система зветься політією, а в історичних і морфологічних термінах — королівством або царством. Зазначені вимоги домінантної стратегії аристократів виглядають як глибинна та тривала основа успіху варварів у їхній справі з використання вказівок історії та географії для розбудови міцних політичних меж. Ясна річ, побудови виникають поступово, навпомацки та завдяки воєнній удачі.
Забезпечена помірність європейських ієрократій має два наслідки, мало помітні в період свого зародження, але вирішальні для майбутнього. Від самого початку виникає стан напруженості між стихійно доцентровими і абсолютистськими тенденціями королівської влади та стихійно відцентровими та помірними тенденціями соціальної еліти. Також від самого початку визнається, хай навіть і нечітко, поділ на публічну сферу, керування якою покладається на короля з його вельможами, і на сферу приватну, якою кожний порядкує на власний розсуд. Точніше кажучи, еліта вважає, що має невід’ємне право брати участь у керуванні спільним благом у згоді з королем і під його проводом, а король не має жодного права втручатися в особисті справи аристократів, у розпорядження їхнім майном і в стосунки з їхніми людьми, навіть у публічні позиції, які вони обіймають на регіональному і місцевому рівні.
Внесок варварів у помірність європейських ієрократій, очевидно, першорядний, адже режими з аристократичною домінантою — з королем чи без нього — стають притаманними індоєвропейським суспільствам від самого початку. Привласнивши собі рештки латинського Риму, новоприбулі вибрали в римській спадщині все, що дозволяло інституцілізувати та «модернізувати» їхні політичні традиції, Костянтина як модель християнського суверена, титульну систему пізньої імперії, адміністративні округи. Вони досягли в цьому тим більших успіхів, що їх у цьому напрямку підтримувала церква, зробивши з Костянтина наступника Давида й Соломона та вписавши власну організацію в римську адміністративну структуру. З іншого боку, дуже сильно виражені в IV ст. абсолютистські тенденції в християнській імперії відкидають, і в цьому проявляється цілковита відмінність від Візантії, яка за браком аристократії збереже й підсилить абсолютизм своєї ієрократії в повній відповідності до азійських традицій.